Я подзвонив у редакцію, запевнив, що «політичний портрет» депутата на тижні буде готовий (там справді хвилювалися з цього приводу, адже декому належав більший гонорар, ніж мені), а потім став обдзвонювати весь Київ у найпильнішій справі: самотній чоловік, безпартійний, інтеліґентний, високоосвічений, вільно володіє французькою і грабаром [3] , фарсі і гуджараті, вік Ісуса Христа, зріст 182 сантиметри, був одружений всього лиш один раз, кажуть, що симпатичний, – ось такий славний чоловік за помірну ціну найме однокімнатну квартиру на тривалий термін.

Тоді я ще не знав, що веду даремні розмови, марно товчу воду у ступі, бо квартира мені більше не знадобиться.

Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці, віку Ісуса Христа, упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика, за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка. Вона вдивлялася у денце чашки, наче сама собі ворожила на кавовій гущі, і чоловік спитав з геніальною простотою:

– Шампанського вип’ємо?

Вона звела на нього тернові очі – не чорні, як співається в пісні, а кольору ще не достиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи, наведені білою помадою, і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів – так досягається разючий ефект очей.

– Вип’ємо, – так само просто сказала вона.

Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.

– Ох, як усім цікаво, – сказала моя чарівна візаві.

– Головне… – гіркаво-солодкий запах французьких парфумів завжди мене хвилював, – bien faire et laisser dire [4] .

– Bien ou rien [5] , – сказала вона.

– О, Боже, хоч негайно у ліжко.

– Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.

– Бачте…

– Оксана. Можете називати мене Саною.

– Бачте, Сано, цих навіженців розпізнають, коли вже запізно.

– На жаль, так, – сказала вона. – Але це не про мене.

– Ви добрий психолог?

– Ні, поганенький сексопатолог.

У мене шампанське ледь не пішло носом.

– Ви здивовані? – спитала вона.

– Я думав, це чоловіча професія.

– Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.

Чесно кажучи, я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.

– Тепер мені зрозуміло, чому ви так легко погодилися зі мною випити.

– Чому?

– Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.

– Не вгадали. Просто я бачу, що у вас є на те серйозна причина. Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?

– Ваша взяла, – сказав я. – Причина справді серйозна. Того вечора, коли я вперше вас побачив, ми сиділи втрьох он за тим столом, пам’ятаєте?

Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене. Цівочка диму соталася з-поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.

– Потім, десь уже під кінець, до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?

– Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros [6] .

– Я розумію, що це не був coup de foudre [7] , – сказав я, дивлячись їй глибоко в очі. – Але мені приємно, якщо це так. І все-таки дуже хотілося б, Сано, аби ви згадали тих хлопців. Ну, може, одяг, якась дрібничка… жест, годинник на руці.

– Ви що – з міліції? Ніколи не повірю, – сказала вона.

– Я не знаю, який ви сексопатолог, але психолог справді непоганий. Я не з міліції, Сано.

– Щось сталося?

– Поки що не знаю. Але цілком можливо.

– Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець, то, напевно, мене вже не було.

– І це можливо. Річ у тім, Сано, що тут є і ваша вина.

– Моя?

– Так. Коли ви пішли, я вже не бачив, що діялося навколо. Я просто осліп.

– Не перебільшуйте.

– Це правда.

– Якщо це правда, – сказала вона, – то я спокутую свій гріх. Що я повинна зробити?

Я зміряв її очима, ніби прикидаючи, що вона може зробити.

– Не тепер, – сказала вона.

– Що не тепер?

– Те, про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх, треба знати міру своєї вини. Що, власне, сталося?

– Щез один чоловік, – сказав я.

Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.

Я знав, що Сана теж шукає якогось чоловіка, і знав, що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.

– Як… щез? – спитала вона.