Мій любий Фернандель спитав, як справи з «генеральним» інтерв’ю, я заспокоїв його: все гаразд, генерал думає і, можливо, незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені, що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах, мовляв, син зарізав батька, а ти витискаєш сльозу, тепер людям немає коли плакати, не ті часи, щоб займатися мораллю, тож давай лапідарніше – коротко й страшно; я сказав, що мені так ще легше, щодня убиває як не син батька, то батько сина, немає чистої години, щоб хтось когось не порішив, отож над усіма не наплачешся, сказав я – і нагадав Сокиркові за талони на бензин, бо вже весна, і підсохли дороги, і пора запрягати свою кобилку.

Він послав мене в бухгалтерію, де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією, але я туди не дійшов, бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував, як той чайник, телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати, що вмираю від чайної спраги, та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.

– Це відділ убивств?

– Так.

– А де Крайній?

– Я слухаю вас.

– О, то ви крайній? – забулькотів смішок. – Тоді я буду за вами.

Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем, хоча треба погодитись, що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу – либонь, уперше чув його по телефону.

– А з ким маю честь?

– Із тим, кому ти вчора дав Богдана.

– Кого?

– Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.

Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав, що зараз він попросить «Івана Степановича», котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками, що за них міг би зачепитися Ноїв ковчег, роздає вже мій телефон наліво й направо.

– Сергію, – сказав я, – мені немає коли теревенити.

– Мені також, але для тебе є новина.

Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав, хоч, може, звався він не Саватієм).

– Ти серйозно?

– Я навіть вірш написав з цього приводу, – тяг із мене жили Приходько. – Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника, та хто знайде ключ від його мовчання…

– Сергію, – заблагав я. – Конкретно.

– Це довга й не телефонна розмова.

– Але йдеться про те?

– Так, увечері можемо зустрітись, і я тобі все розкажу. Отже, у «Трьох поросятах»?

– Ні, зараз, – сказав я. – У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.

У мене, мабуть, був конячий вираз обличчя, бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину, то він тільки приклав до серця долоню.

Сергій Приходько, вочевидь, переживав чорну смугу – сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми, де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса, який виглядав господаря, і в його сумовитому погляді також було щось собаче. Приходько, певно, й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося, навпаки, я готовий був поцілувати її пухкеньку, в ямочках, ручку), чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».

Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко, боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено, наче почував за собою вину, що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій, які відбулися і які я тільки собі уявляв, виходячи з того, що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни, то принаймні волосинка із неї, що вказувала на слід.

Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах», а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ, у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив, – ніби виправдовувався Приходько, – адже художники – це не поети, вони місяцями не вилазять із своїх нір, це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом, а їм подавай мольберта. Тож дай, думаю, провідаю Чоломбитька, і, слава Богу, застав його таки ж у майстерні. Ну, випили, розбалакалися, а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт, так і так, мовляв, чи ти, Петре, нічого не пам’ятаєш із того вечора, бо ж, здається мені, і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить, як заціпило, десь у себе дивиться, а тоді й каже – теж ніби сам до себе: «Стривай, це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну, я Остапчука не знаю, бачив його пару робіт на виставці, техніка в нього цікава, це мені запам’яталося, а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре, – дивується Чоломбитько, – такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге, кажу, і з одним носом і двома вухами, правда ж? У Києві, кажу, мільйон чоловіків середнього зросту, худих і русявих. Але річ не в тому, – вів далі Приходько. – Тут ось яка штука: виявляється, що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він, здається, заплатив за нього наперед, хоча сам іще не вселявся, бо мав десь від’їжджати. Так ось, Чоломбитько запевняє, що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.

– Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?

– Петра я знаю сто років.

– Їх тоді підійшло двоє, – сказав я.

– Слухай, не сотай нерви, – скривився Приходько. – Їх було там ціле тирло. І якби я знав, що це тобі знадобиться, то взяв би усіх на список. Зрештою, ти й сам там був і міг це зробити.

– Гаразд, – погодився я. – Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.

– Ні, не можемо, – похитав головою Приходько. – У тому-то й річ, що не можемо.

– Чому? Він що – помер?

– Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.

Приходько, чортяка, приготував мені на десерт те, з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима, а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.

Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету, жадібно затягся і, пихнувши димом майже мені в лице, сказав:

– Ось так.