– Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.

– Нема проблем, ти ж його знаєш. Тим більше що й він хоче поговорити з тобою.

– Я ніколи не був у нього в майстерні.

– Це на Андріївському узвозі.

– Гадаєш, він зараз там?

– Це ж художник, а не поет, – сказав Приходько. – Де б йому іще бути?

– То чого ж ми тут сидимо?

Чоломбитько й сам був середнього зросту, русявий, худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму), і, здавалося, він над нами знущався, коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.

– Слухай, Петре, – не втерпів Приходько, котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. – Тобі не здається, що ти малюєш автопортрет?

– Чого ви від мене хочете? – розсердився і Чоломбитько. – Аби я сказав, що Олесь був із рогами? Ні, він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба, ні бороди, – вцілив у мене Чоломбитько, – бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака, не відрізував собі вухо, як Ван Гог, а був… Тьху, прости Господи… Ви так мене затуркали, що я кажу про Олеся, ніби його вже немає живого. Остапчука треба зсередини бачити. Ви просто сліпі, якщо його не помітили.

– Ще невідомо, чи ми взагалі його бачили. – Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька, аби він олівцем накидав Остапчуків портрет, якщо не виходить словами, однак я був переконаний, що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.

Втім, я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів, що він надто шанував Олеся, аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло, не давало спокою, і потроху-потроху ми таки наближалися до Остапчука, може, не стільки до його зовнішнього портрета, як до чогось набагато важливішого.

Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук – малярство і зимову риболовлю. Ні, ти не смійся, всяк, хто на цьому знається, скаже тобі, що коли літній рибалка – це алкоголік, то зимовий – наркоман, – йдеться, звичайно, про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями, і вони любили його, чи принаймні не зраджували. Крім них, в Олеся не було нікого, він дитбудинківський, і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу, був сам у собі – либонь, ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільше й буває з талановитими людьми, Остапчук не мав ані слави, ні грошей, не нажив ні сім’ї, ні хати, – це вже тепер його стали помічати, а тоді ж цькували, як білу ворону, – одні від заздрощів, інші через невігластво. Потім перестали цькувати, потім настали ще гірші часи – мовчання. Втім, Остапчук працював і далі, працював несамовито, він уже не помічав того, що не помічають його, й одного разу сказав Чоломбитькові: «Знаєш, коли я постану із праху, то поведу за собою світ».

– Ви з ним дружили? – спитав я.

– Ні, – похитав головою Чоломбитько. – Це не можна назвати дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося, що його майстерня у мене над головою. – Він показав пальцем у стелю. – Вона йому правила і за житло. Ну, холостякові ще можна, є кімната, кухонька, а взагалі – то це не життя. Так, я теж тут днюю й ночую, але знаю, що будь-коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить, – повторив Чоломбитько.

Мене пробирало хвилювання – погляд мимоволі блукав по стелі. Чоломбитько завважив це і хотів було щось сказати, але завагався. Він передумав. І перейшов на інше. Він розповів нам про жінку, яка приходила до Остапчука в майстерню, Чоломбитько бачив її раз чи двічі на темних східцях, він її зовсім не розгледів, але, мабуть, то була дуже вродлива жінка, це відчувалося навіть з її кроків, коли вона проходила повз Чоломбитькові двері і підіймалася на горішній поверх, це відчувалося з того, як зітхають дерев’яні східці під її ногами, саме так – не риплять, а зітхають. Чоломбитька хвилювала ця хода і та нероздивлена постать, як хвилює усе, що огорнуте сутінною вуаллю. Так тривало днів скільки, а потім кроки затихли і їх стало не вистачати навіть Чоломбитькові, та він ще дужче занепокоївся, коли перестав чути й Остапчука – ні там, нагорі, ні на східцях, й одного разу не витримав, піднявся на горішній поверх. Він постукав у двері, та вони виявилися не на замку, Чоломбитько зайшов у майстерню й побачив, що Остапчук сидить на підлозі, прихилившись до стіни («Це, я вам скажу, був фраґмент із «Пієти»), сидить, ніби його щойно зняли із хреста, але не було жінки, яка б підтримувала його за плечі, то прихилився до стіни – худющий, щоки запали ще глибше, і блідий-блідий, а в руці – шприц.

– Він що – коловся?

– Ні. – Чоломбитько здивовано подивився на мене. – Хіба ти не знаєш? Олесь малює шприцом. Звідси ж і така техніка в нього, манера, я вам скажу, неповторна. Набирає у шприц рідку фарбу і витискає на полотно.

Так от, коли Чоломбитько зайшов до майстерні, Остапчук звів на нього невидющі очі, вони на мить ожили і знову погасли – погасли разом з іскоркою надії, бо він сподівався побачити не Чоломбитька. Потім Остапчук усе-таки знову звів погляд і тихо спитав: «Петре, у тебе немає цикути?» – «Немає, – сказав Чоломбитько і навіть спробував пожартувати: – Ти цей шприц хочеш зарядити цикутою? О, то вийшла б цікава річ». – «Ні, Петре, – відказав Остапчук. – Я хочу накласти на себе руки. Я зробив уже все, що міг. Зробив і спізнав».

Чоломбитько наївно, по-баб’ячому став його умовляти, що все це тимчасове, що таке буває із кожним, воно минеться, але Остапчук його перебив: «Петре, ніхто не має права відібрати в людини життя, і так само ніхто не має права примусити її жити, якщо вона цього не хоче».

Але він ще любив дві речі, казав Чоломбитько, – малярство і зимову риболовлю, ні, він ще, мабуть, до божевілля любив оту жінку, тільки вона пішла від нього назавжди, а ці дві речі залишалися з ним, і вони врятували його. Остапчук знову почав працювати як скажений, – ви не знаєте, як він працює? – тиждень підпирає стіну або сидить на Дніпрі чи десь на Десні на морозі, а потім за годину-дві витискає зі своїх шприців шедевр і злягає хворий. Шедевр – тут не красне слівце, казав Чоломбитько, я дуже обережний в оцінках, але ж недарма Олеся нанюхали іноземці, ну ці, що іноді забрідають на Андріївський узвіз, і потихеньку почали розтягувати Олесів доробок, як йому здавалося, за фантастичні гроші, але скажіть мені, хіба сто-двісті доларів – це нормальна ціна за Остапчукові роботи?

Чоломбитько притих, наче спіткнувся об якусь думку, і на його обличчі знову з’явилося оте вагання. Зрештою, він одважився.

– Якщо вже на те пішло… Якщо вже так сталося… то я можу вам дещо показати, – невпевнено мовив він. – Бачте, ми іноді даємо ключі один одному. Якщо десь від’їжджаємо на довший час абощо. Так, про всяк випадок. Це після того, як Олесь мене затопив. Води не було, а кран він залишив відкручений. От і вийшла халепа. – Чоломбитько показав на стелю, де я вже давно запримітив руді пасмуги. Потім понишпорив рукою за шафочкою і дістав ключ.