— Мені доводилося чути твердження, — сказав Джон Найтлі, — що в родині превалює якийсь певний тип почерку; а там, де вчитель той самий, — так це взагалі природна річ. Але якщо вже на те пішло, то мені здається, що така схожість обмежується скоріш за все жіноцтвом, бо по закінченні дитинства хлопчики мало зіштовхуються з навчанням і вдовольняються тим почерком, який вони на цей час устигають виробити. Здається, що в Ізабелли й Емми почерки дуже схожі. Мені не завжди вдавалося їх розрізнити.

— Авжеж, — із сумнівом у голосі мовив його брат. — Певна схожість дійсно існує. Я розумію, що ти маєш на увазі, але в Емми почерк упевненіший.

— Як Ізабелла, так і Емма, — обидві вони пишуть чудово, — сказав містер Вудхаус. — Вони завжди мали добрий почерк. І бідолашна місіс Вестон також, — це було сказано із зітханням та легкою посмішкою на її адресу.

— Ніколи не бачила, щоб хтось із джентльменів мав почерк, кращий за почерк… — почала було Емма, дивлячись на місіс Вестон, але перервалася, бо та саме звернулася до когось іншого; пауза дала Еммі можливість поміркувати: «Але як же мені його подати? Чи маю я право отак відразу назвати його ім'я перед усіма цими людьми? Може, скористатися якоюсь обхідною фразою? Якби я була сильно закоханою, то можна було б сказати „ваш йоркширський приятель“ чи „ваш дописувач із Йоркшира“. Але ж ні — я здатна промовити його ім'я без найменшого хвилювання. Тож уперед!»

Місіс Вестон одірвалася від розмови, і Емма почала знову:

— Ніколи не бачила, щоби хтось із джентльменів мав такий гарний почерк, як у Френка Черчілля.

— Я не в захваті від нього, — сказав містер Найтлі. — Він надто дрібний, йому бракує твердості. Його почерк схожий на жіночий.

Жодна з дам із ним не погодилася. Вони захищали Френка Черчілля від такого злостивого наклепу. «Та ні ж бо, аж ніяк йому не бракує твердості. Так, його почерк дійсно дрібнуватий, але надзвичайно розбірливий і незаперечно твердий. Чи не має місіс Вестон при собі листа, щоб на нього глянути?» Ні, не має; зовсім недавно Френк дав про себе знати, але вона вже дала відповідь і сховала листа.

— Якби ми були в іншій кімнаті, — сказала Емма, — то я б пошукала у своєму столі та знайшла би зразок його почерку. Я маю записку, що він колись прислав. Пам'ятаєте, місіс Вестон, як ви попросили колись його написати мені?

— То він тільки сказав, що я його попросила…

— Гаразд, гаразд, я маю цю записку і продемонструю її після обіду, щоб переконати містера Найтлі.

— Авжеж, коли такий галантний молодий чоловік, як містер Френк Черчілль, — сухо зауважив містер Найтлі, — пише такій красуні, як міс Вудхаус, то він, звичайно ж, постарається зробити це якнайкраще, щоб справити належне враження.

Подали обід. Місіс Елтон підхопилася ще до того, як її встигли запросити, і ще до того, як містер Вудхаус устиг подати їй руку, щоби провести до їдальні, заторохтіла:

— Мені що — йти першою? Так соромно, що мені завжди доводиться йти першою.

Бажання Джейн самій забирати свої листи не пройшло повз увагу Емми. Вона все чула і все бачила; і їй було цікаво, чи принесла сьогоднішня вранішня прогулянка під дощем новий лист. Емма здогадувалася, що принесла:Джейн ніколи б не здійснила цього «походу», якби не була впевненою, що робить це не надаремно, що обов'язково отримає звістку від дорогої її серцю людини. Їй здалося, що сьогодні Джейн виглядала щасливішою, ніж зазвичай: і колір її обличчя був кращим, і настрій.

Еммі кортіло поставити одне-два запитання про термін і вартість листування з Ірландією — воно вже ледь не злетіло в неї з язика, але вона стримала себе. Емма вже твердо вирішила не говорити жодного слова, котре могло б образити почуття Джейн Ферфакс; тож вони, услід за іншими дамами, вийшли із кімнати рука в руку і з виразом доброзичливості на обличчях, що так личив красі та граціозності обох.

Коли дами повернулися після обіду до вітальні, Емма виявила, що як не крути, а вони неминуче розпадалися на дві окремі групи; місіс Елтон, яка вперто поводилась і висловлювалася просто огидно, повністю заволоділа Джейн Ферфакс, а її саму відтерла вбік. Емма та місіс Вестон змушені були майже завжди або одна з одною розмовляти, або разом мовчати. Іншого вибору місіс Елтон їм не залишила. Якщо Джейн удавалося на якийсь час змусити її замовкнути, то трохи згодом вона починала говорити знову. І хоча все, про що між ними йшлося, говорилося майже пошепки, особливо з боку місіс Елтон, основних тем розмови не почути було неможливо. Це були прогулянки на пошту, небезпека застудитися, принесення листів слугою Елтонів і їхні дружні стосунки; все це обговорювалося досить довго, а потім на зміну цьому прийшла ще одна, безперечно, така ж неприємна для Джейн, як і попередні: розпитування про те, чи не чула вона, бува, про якесь вигідне для себе місце роботи і запевнення місіс Елтон в свій безперечній підтримці в цій справі.

— Ось уже і квітень настав! — сказала вона. — Я дуже за вас непокоюся, бо ж червень уже не за горами.

— Але ж я не призначала термін на червень чи якийсь інший місяць — просто з нетерпінням очікувала, доки настане літо.

— Невже ви дійсно не чули нічого цікавого?

— А я ні про що й не питалася; і поки що не хочу цього робити.

— Ой, люба моя, починати ніколи не рано! Ви навіть гадки не маєте, як важко знайти те, що потрібно.

— Я — і не маю гадки?! Шановна місіс Елтон, хто ж, як не я, так багато думав про це?

— Але ж ви не маєте такого великого життєвого досвіду, який маю я. Ви навіть не уявляєте, як багато буває кандидаток на першокласні місця. Я бачила багато подібного в околицях Кленового Гаю. Кузина містера Саклінґа, місіс Бреґґ, мала безліч заяв; усім хотілося потрапити в її родину, бо вона обертається в найвищих колах. У кімнаті для уроків — воскові свічки! Тільки уявіть собі, яке це гарне місце! З усіх домівок у королівстві домівка місіс Бреґґ є тією, де я хотіла б вас бачити.

— До середини літа полковник і місіс Кемпбелл мають повернутися до міста, — відповіла Джейн. — Я змушена буду певний час провести з ними; вони самі цього захочуть, я знаю; опісля ж мені, можливо, забажається покинути їх. Але тепер я не хотіла б, аби ви брали на себе клопіт і про щось дізнавалися.