І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали,

Царі лупилися, росли

І Вавілони муровали.

А маги, бонзи і жерці

(Неначе наші панотці)

В храмах, в пагодах годувались,

Мов кабани царям на сало

Та на ковбаси. І царі

Самі собі побудували

Храми, кумирні, олтарі.

Раби німії поклонялись.

Жидам сердешним заздро стало,

Що й невеличкого царя

І з кизяка хоч олтаря

У їх немає. Попросили

Таки старого Самуїла,

Щоб він де хоче, там і взяв,

А дав би їм, старий, царя.

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула здоровила

І їм помазав во царя.

Саул, не будучи дурак,

Набрав гарем собі чималий

Та й заходився царювать.

Дивилися та дивувались

На новобранця чабани

Та промовляли, що й вони

Таки не дурні. «Ач якого

Собі ми виблагали в бога

Самодержавця». А Саул

Бере і город, і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданнійшим голим.

І в багряниці довгополій

Ходив по храмині, ходив,

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий,

Саул сердега одурів.

Незабаром зібралась рада.

«Панове чесная громадо!

Що нам робить? Наш мудрий цар,

Самодержавець-господар,

Сердешний одурів. Панове!

Чи нам його тепер лічить?

Чи заходиться та зробить

Царя здоровшого?» По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пастирі.

В кедровій

В новій палаті цар не спить,

Не їсть, не п'є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,

Дере порфіру на онучі

І ніби морщить постоли,

Плете волоки, озуває

І у кедрових стін нових

Про батькове осля питає.

То возьме скіпетр і заграє,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові внучата,

Тельця отрокам принесли,

Щоб їм дозволено співати

У сінях царських. Заревла

Сивоборода, волохата

Рідня Саулова пузата,

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида.

«І вийде цар Саул, і вийде,

Чабан співає,- на войну…»

Саул прочумався та й ну,

Як той москаль, у батька, в матір

Свою рідоньку волохату

І вздовж, і впоперек хрестить.

А гусляра того Давида

Трохи не вбив. Якби він знав,

Яке то лихо з його вийде,

З того лукавого Давида,

То, мов гадюку б, розтоптав

І ядовитую б розтер

Гадючу слину. А тепер