Микиті годила!

Догодилась титарівна

До самого краю

І незчулась!

Дні минули,

Місяці минають,

Мина літо, мина осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев'ятий настає.

Настане горенько твоє! ….

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою… До криниці -

Не води напиться -

Ледве ходить титарівна -

Трохи пожуриться,

Поплакати, погадати,

Як їй дівувати?

Де їй дітись од сорома,

Де їй заховатись? ….

Раз увечері зимою,

У одній свитині,

Іде боса титарівна

І несе дитину.

То підійде до криниці,

То знов одступає,

А з калини, мов гадина,

Байстрюк виглядає!

Положила на цямрину

Титарівна сина

Та й побігла… А Микита

Виліз із калини

Та й укинув у криницю,

Неначе щеня те!

А сам пішов, співаючи,

Соцькому сказати,

Та щоб ішов з громадою

Дитину шукати!!

У неділеньку раненько

Збиралася громадонька,

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина,

Титарівно, в баговинні.

Ой узяли безталанну,

Закували у кайдани,

Сповідали, причащали,

Батька, матір нарікали,

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею!

Та й засипали землею!

Стовп високий муровали,

Щоб про неї люде знали,

Дітей своїх научали,

Щоб навчалися дівчата,

Коли не вчить батько, мати.

Борця того в селі не стало;

А люде в Польщі зустрічали

Якогось панича. Питав:

«Чи жива,- каже,- титарівна?

Чи насміхається з нерівні?»

Ото він самий! Покарав

Його господь за гріх великий

Не смертію!
– він буде жить,

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки.

[Друга половина 1848, Косарал]

* * *

Хоча лежачого й не б'ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о, Cуко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо,

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

20 октября [1860, С.-Петербург]

* * *

І тут, і всюди - скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.