– Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду...
– сказав він і затупотів

сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.

Я знизав плечима. З-за дверей війнуло теплом і сандалом. Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.

Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале-рейку, я натрапив на тьмяно

освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш

ніж потрапити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала

оранжеве світло на підлогу - його було достатньо, щоб із користю для себе

обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.

Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри

Руку.

Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюцинацій і навіть до

найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі

особливу відкритість

158

159

до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве.

Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Менделєєву, ходячій

галюцинації в галошах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів

наносекунд23 я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки

заснув, чи, може, чимось уколовся.

Неоформлений хаос знадвір'я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно

причарувавши сутінковою камер-ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від

вух, як то кажуть, відлягло. Прилившись уважніше, я відмітив, що картон у

кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, глянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий антураж

видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я

поквапився розцінити як знак.

Домінуючим був розчинений у м'яких тінях стигло-жовтий - це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п'ятницю; колір білого вина при

світлі настільної лампи. Добре світло ночі.

Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли

простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий

запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав'язливий -

сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий

прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.

Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг

асоціацій винятково

23 А я встиг розгледіти кожну.

суб'єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну

позицію лицем до входу.

Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене

звуками старої української оиери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія

Крушель-ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне

поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.

Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО

Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.

Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має

коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.

Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах

Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано

передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про

які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану

Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого

австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.

Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як

ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким

смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і

в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.