Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин. – Нормально так зекономили…

Без дурні: Лео думав так само.

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно… – сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.

– Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Ну-у, не знаю. – Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

– Сьома, – голос українця набув вимогливої хрипоти, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

– Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше.

– Так, Сьомо, ти маєш рацію. – За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснити перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – Хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко… «А-а, чорт!»

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто.

– Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, і все!

Левко прискіпливо подивився на товариша:

– Сьомо, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. – Передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.

– Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

– Ґрем може бути в барі чи…

– Я почекаю його. – Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». – Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

– Я… – Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. – Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай. – Українець змахнув рукою.

– Удачі, старий. – З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.