– Їдь! – крикнув у трубку Семен. – За півгодини я щось придумаю. – І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.

У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен [69] і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «M"orby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.

Сьома подзвонив Янові з таксі:

– Їдеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

– Їду.

– Де ти?

– Проминув Стадіон. [70] Кажи бігом, що хочеш.

– Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. – Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.

– Ну?

– Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… – І Семен коротко виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

– Ти здурів! – обурливо закричав Ян Фідлер. – Я не згоден! Це збочення!

– Яне, треба, – стисло аргументував росіянин.

– Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! – Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.

– Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

– До вильоту ще чотири місяці! – не вгавав Ян. – І весь цей час усі думатимуть, що я…

– Ну хто всі? Хто всі, Яне? – Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. – Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

– А раптом Левко комусь розкаже?

– Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

– Я не знаю, чувак, це якось… дивно.

– Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

– Хочу, але…

– То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

– Добре, – неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

– Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

– А-а… а-а… е-ех… – стогнав чех.

Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера.

– Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? – кволим голосом спитав Сьома.

– Ні… а-а… хай тобі! – крякав Ян. – Я впав з велосипеда.

«Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

– Де ти?!

– Метрів за триста від Ґремового будинку.

– Лео за квартал від тебе!! – прокричав Семен.

– Звідки ти знаєш?

– Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хвилини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! – Хапнувши повітря, росіянин додав: – І не випускай звідти Сатомі! Він не повинен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.