Марі кивнула.

— Я не заперечую, — мовив Степанов. — До речі кажучи, адже часто-густо читач бачить у книзі значно більше, ніж там написано. Та це просто виняток із загального правила.

— Але ж будь-який виняток лише підтверджує правило…

— Наші з вами стосунки — виняток з правил? — поцікавився Степанов. — Чи як?

— Чорт його знає… Ви мені потрібні у моїй справі… Я пішла б в атаку з ким завгодно, аби зробити те, що я зобов’язана зробити… А тепер я придивилась до вас… І мені здається, що давно вас знаю, а це в мене буває лише тоді, коли я зустрічаю добрих людей.

— Я вже став боятися часу, — сказав Степанов. — Страшенно й завжди почав його відчувати… Міни рвуться поряд — стільки друзів пішло від нас, стільки чудових людей покинуло землю першими… І мені інколи так важко жити, я боюсь, що не встигну зробити того, що мушу; пора наговорювати сюжети ненаписаних оповідань, нехай наступне покоління літераторів реалізує…

— У них будуть свої.

— Ні, — Степанов похитав головою. — Як запевняють критики, у світовій літературі всього тридцять сім сюжетів. А мені, наприклад, давно не дає спокою один сюжет, і хочу написати дуже довгу повість лише про одну годину, але боюсь, що не зможу…

— Розкажіть.

— Розкажу, — він наблизився до Марі, і вона побачила, які в нього втомлені, напружені очі. — Уявіть собі дві лінії. Одна людина — байдуже, чоловік чи жінка, скоріш, мабуть, жінка — на вершині слави; я не знаю, в чому це проявляється — в мистецтві, в науці, чи в музиці, — але моя героїня неодмінно має бути пов’язана з творчістю… І тільки коли одна людина наважилася розкрити себе, вона зможе взнати іншу людину; взнавши іншу, її стане чути багатьом, а це й є вершина слави… І ось ця жінка, так, неодмінно жінка, сідає за кермо машини і мчить по нічній дорозі до свого друга… Чи подруги… А може, до мами, я не знаю, до кого, але до дуже дорогої їй людини, щоб розповісти про своє щастя. От… А друга лінія — це історія старика, бездомного й самотнього, який пережив самого себе, він лишився один у цьому світі, і йому страшно жити тут, він хоче піти до тих, хто був з ним у найкращі його роки, але боїться зробити це сам, потрібна мужність, щоб підвести риску, розумієте?! І, шукаючи того, хто допоможе йому, хто зробить це за нього, він кидається під колеса машини, за кермом якої сидить жінка, що зробила відкриття, котре має принести людству щастя… Ну, не знаю, може, знайшла вакцину проти раку… Або придумала, як знешкодити в повітрі атомні ракети, чи написала чудові вірші… І вона збиває цього старика… Розумієте?

— Навіщо писати гімн несправедливості?

— От бачите, — Степанов знизав плечима. — Я ще не написав, а ви вже мене розкритикували…

— Вільно поводитесь зі словом «критика». По-моєму, критика, якщо це серйозно, — сповідь, автобіографія, вигнання… Я просто висловила свою точку зору… Якби ви надрукували це, я написала б щось проти вас, вивчаючи себе, мені було б дуже боляче й прикро це зробити, але я писала б, цілісінькі ночі писала…

— Виходить, зачепив за серце мій сюжет?

Помовчавши, вона відповіла:

— Зачепив…

Степанов відкинувся на спинку високого дерев’яного стільця.

— Або ще… Навіть не сюжет, а назва: «Втома, втома, нічого, крім втоми»… Письменник давно хоче написати це оповідання, а його друг, лікар, дізнавшись про його бажання, ставить діагноз: тяжка форма діабету…

— Та ну вас!

— Добре, Машо, — Степанов усміхнувся. — По-російськи вас би називали не Марі, а Маша… Тепер про наше з вами діло…

Марі подивилася на екран телевізора, передавали останні вісті; оглядач коментував промову Рональда Рейгана; грав; аж надто старанно розставляв акценти, намагаючись при цьому зберегти почуття гумору, так заведено на заході Європи; солідаризуватися з атлантичним колосом, але при цьому ставитись до нього, як до пустотливої дитини — без догляду досвідченої няньки може нашкодити…

— Я не вірю жодному слову Шора, — сказала Марі. — Я намагалась повірити йому, але не можу, розумієте? Я дуже добре взнала поліцейських, коли ще зовсім дівчинкою ходила на демонстрації з Ульрікою Майнхоф, а потім, у Парижі, з Кон-Бендітом… Для них, для наших фліків, навіть такі актори, як Ален Делон і Алек Гіннес, — довірливі ягнята, вони їх обіграють, умить розставлять пастки, залякають, обхитрують…

Степанов закурив, побавився картонною підставочкою, на якій була реклама тутешнього пива, і спитав:

— Вам про щось говорить прізвище Цорр?

— Уперше чую.

— Він представляв інтереси концерну «Нестле» в німецькому Базелі під час війни…

— Щось ніби чула, вони співробітничали з нацистами…

— Вам так здається чи ви знаєте про це?

— Батько привчив мене у таких випадках відповідати: «В мене немає під рукою апарата, я повинен перевірити в картотеках…» Але мені здається, цей пан зв’язаний з нацистами… Був, ясна річ, зв’язаний…

Степанов повторив:

— «Був»… Зв’язок з нацизмом не має права визначатися тільки минулим часом. Якщо такий зв’язок був, він незнищенний… Словом, коли це так, то я вірю Шору…

— Даремно, — впевнено заперечила Марі. — Він весь час плутає щось…

Гарненька дикторка в окулярах виникла на фоні величезної фотографії Шора.

— Щойно в клініку доставлено непритомним старшого Інспектора кримінальної поліції Соломона Шора, — читала вона. — Стан його здоров’я, як сказав журналістам доктор Робіне, критичний. Комісар Матен заявив, що справу, яку вів Шор — про самогубство банкіра Граціо, — передано в департамент політичної поліції, а замах на Шора, якщо це був замах, розслідуватиме сам Матен, особисто, бо, зі слів комісара, їх зв’язувала з Шором братська дружба.