— Це було через два місяці після того, як ми одружилися. До мене на вулиці підійшла жінка… В неї були величезні синьо-чорні очі, і вона сказала, що я буду нещасна з тим, кого люблю. Вона говорила про те, що мене чекає, і мені стало дуже страшно, як ніколи ще в житті не було… Я просила цю стару облишити мене, дала їй десять марок, але вона йшла поруч і говорила, немов читала, немов знала; як я вірю картам, немов відчувала, як чоловік завжди сміявся з моєї таємної пристрасті дізнатися сьогодні про те, що жде нас завтра… Вона так говорила про нас, що мені здалося, ніби вона й справді знає і його, і мене багато років.

(Фрау Елізабет, сказавши це, була близька до істини; дядя, у якого вона виховувалась, був проти її одруження з Гансом Йоганном Піксом; він найняв цю жінку, її звали Магдалена, норвезька циганка, вона брала багато, довго готувалася до удару, але вміла бити напевне.)

— Далі сталося те, що вона вам пророкувала, — сказав доктор Кролль. — Вона обіцяла вам, що чоловік пізно прийде з гулянки, так і трапилось, ви не стримали себе, а потім стали критися й стежити, почалося взаємне відчуження, потім сварки, хіба не так?

— Справді, так усе й було, до того ж я чекала дитини і не знайшла в собі сили розлучитися з Піксом.

— Чому він не пішов від вас?

— Не знаю. В мене був дім, машина, я була забезпечена, а він тільки починав, мабуть, тому я й була йому потрібна і він терпів…

— Може, він любив вас?

Обличчя жінки на якусь мить стало лагіднішим; Кролль вгадав у ній боротьбу, потім побачив, як перемогло оте глибинне, своє, що суперечить логіці й памяті.

— Ні, — вона похитала головою, — він мене ніколи не любив…

— Але він терпів сцени, скандали, образи?

— І я терпіла… Так, власне, буде чесно, коли я скажу, що терпіли ми обоє…

— Фрау Піке, ви хочете, щоб він пішов?

— Як? — тихо спитала жінка. — Я не…

— Ви хочете, щоб він зник? Розрив серця, автокатастрофа… Карта лежить так, що я можу це зробити. Принесіть мені його речі, ви ж щось зберігаєте дома. Я допоможу вам… Чи ви сподіваєтесь на інший кінець? Тоді я працюватиму з вашими дітьми… Вони зроблять йому дуже боляче, і життя його перетвориться на муку…

… Через дві години резидент БНД, який курирував цей район, знав усе, що йому було доручено дізнатись про характер Пікса та його дітей; насамперед, звичайно, цікавила Марі.

Доктор Кролль одержав звичайну в таких випадках грошову винагороду, плюс до цього служба просунула його оголошення про сеанси провидіння в ті газети, де працювали вірні контррозвідці люди; економія досить відчутна; справді, інфляція, ціни підвищуються, доводиться берегти кожну марку; одержуючи гонорар, доктор Кролль повернув вручену йому напередодні фотографію села, де народилася фрау Піке; але резидент повідомив у Пуллах [14] про те, як доктор Кролль помітив, що фотографія ця не зовсім вдала, знято лише частину села, ліву; «принаймні, тих восьми будинків, які спускаються крутою вулицею до Рейну, тут немає». На запитання резидента, звідки йому це відомо, доктор Кролль відповів, що йому поталанило, бо він чесно виконує свою роботу і серйозно ставиться до свого хисту.

— Можете перевірити, — сказав він. — Крайній будинок пофарбовано в жовтуватий колір, його побудували на початку п’ятдесятих років, і належить він старій жінці, у якої хворі ноги.

Перевірили.

Доктор Кролль сказав правду, немов сам побував у цьому селі, хоча він там ніколи не був…

… Одержавши — через три дні після зустрічі Елізабет з доктором Кроллем — страшного листа від сина, Верньє відчув страшну порожнечу; кілька днів мовчав, на розпитування Гала не відповідав, потім став пити, лютуючи на себе, що не може працювати, а робота його — це ж не просто так, це заради Марі, заради дівчинки, саме ця його робота може врятувати те, що дороге й потрібне їй, це захист. Він кілька разів брався за перо, щоб написати відповідь сину, але так і не зміг, розуміючи, що істинною відповіддю буде його діло, присвячене Марі, та і йому, Гансу, а вже потім правді…

У Торремолінос було душно; всю дорогу з Малаги інспектор Шор просидів біля відчиненого вікна в таксі, жадібно вдихаючи повітря, що, як йому здавалося, пахло морем.

Перед тим як вилетіти сюди на зустріч з удовою Граціо, він прочитав проспект про новий іспанський курорт; звичайно, в красивому глянсовому виданні писали про море, мікроклімат, пляжі, басейни, ресторани ста національних кухонь, бари, концерти фламенко, кориду в Малазі; отут відпочити б з тиждень, подумав Шор, нема нічого прекраснішого, як запах моря, я спав би на березі перші три дні, вихаркав би тютюновий сморід і не кашляв би ранками.

Але Шор так і не відчув запаху моря, самі тільки випари бензину; іспанські водії мчать із страшенною швидкістю, незважаючи на повсюдні обмеження й пости дорожньої поліції.

«Тому, мабуть, вони так відстали в своєму розвиткові, — подумав Шор. — Не можна силоміць обмежувати швидкості у вік, коли люди відкрили еру космічної направленості в просторі. Еліта — Гагарін і Армстронг — літала з невідомими раніше швидкостями, а їхніх земних братів примушують не перевищувати стокілометрової позначки спідометра на таких потужних машинах. І виникає певна трагічна вольтова дуга: необхідні прогресові швидкості в небі протиборствують з жорстокими обмеженнями на землі. А чим тихше їдеш, тим менше встигнеш, тобто пізнаєш, тим менше у тебе можливості зробити, але ж це найголовніше у ритмі нинішнього життя — зробити…»