Так само як в Домініканській Республіці, північний сусід не зміг заздалегідь вичислити можливі емоційні повороти, пов’язані з поваленням диктатора в Гаривасі, і на зміну йому прийшов не той, кого випестив Вашінгтон, а Санчес та його друзі.

Те саме сталося і в Домініканській Республіці: на виборах, нашвидкуруч проведених після вбивства Трухільйо (під контролем проамериканських сил), народ усе-таки сказав своє слово. Новоявленого президента, ставленика ЦРУ, Рафаела Бонеллі, який займав при Трухільйо посаду шефа його таємної поліції, скинули. Переміг лівий кандидат, історик і письменник Хуан Бош. То був відкритий випад проти Вашінгтона. Незважаючи на це, в Кеннеді вистачило державної мудрості послати віце-президента Ліндона Джонсона в Санто-Домінго, щоб той особисто привітав народного обранця. Та в той час коли Джонсон тиснув руку новому президентові перед об’єктивами кінокамер, ЦРУ і державний департамент — кожен через свої канали — вже почали таємну роботу — створення єдиного блоку проти Хуана Боша. Блок утворили, армія об’єдналася з крайніми правими, звинувачення, висунуте проти Боша, було давно всім знайоме: «Лівий, він віддає країну комуністам». І законно обраного лідера скинув полковник Еліас Весін-і-Весін; зразу ж почалася вакханалія розправи. Вашінгтон, продовжуючи заплановану акцію, картинно розірвав дипломатичні відносини з Санто-Домінго; «демократія насамперед», як же інакше; було навіть заморожено економічну й воєнну допомогу; однак, коли посол Мартін прилетів до Америки і його прийняли в Білому домі, там сказали: «Взагалі ми не дуже хочемо, щоб Бош повернувся назад, незважаючи ні на що». Мартін відповів упевнено: «Так, це не президент».

Але сам факт розриву дипломатичних відносин впливав на правих стримуюче; ніхто не знав, як розвиватимуться події далі: народ нуртував, вимагаючи гарантій і законності.

У Вашінгтоні торгувалися «яструби» й «голуби»; ЦРУ і Пентагон наполягали на негайній інтервенції; але державний департамент вважав, що головне — це виграти час, укорінити в Санто-Домінго своїх людей, поставити їх на ключові пости; слово було за президентом.

Пролунали постріли в Далласі, загинув Кеннеді, став на престол Джонсон, і через три тижні після похорону він оголосив про відновлення дипломатичних відносин з режимом, обмінявшись добрими телеграмами з маріонетковим президентом Дональдом Кабралем, який правив країною під охороною армії. Та, оскільки Кабраль проголосив необхідність реформ — дуже половинчатих, які не зачіпали устоїв диктатури, — генерали, як найбільш консервативна сила, давно зв’язана з ЦРУ і Пентагоном, скинули і його. Почалася заваруха; старі військові не думали, що проти них піднімуться ліві офіцери з молодих; повернення Хуана Боша із заслання чекали з години на годину.

Весін-і-Весін, як найзавзятіший консерватор (великий аграрій, зв’язаний з «Юнайтед фрут»), наказав бомбардувальникам, яких направили від Пентагону, скинути бомби на президентський палац, де правив «тимчасовий президент» Хосе Моліна Уренья; почалася громадянська війна; посольство США в Санто-Домінго надіслало шифровку з пропозицією почати негайну воєнну інтервенцію; з столиці відповіли, що потрібен досить аргументований привід; за одну тільки ніч посол США Беннет організував телеграму Весін-і-Весіну до Вашінгтона про те, що армія не гарантує життя американським громадянам, які перебувають у республіці; наступного дня по телебаченню виступив президент Джонсон і сказав, що воєнна влада Домініканської Республіки поінформувала уряд Сполучених Штатів про те, що життя американців, які мешкають там, під загрозою. «Через те я віддав наказ міністру оборони послати туди війська й урятувати життя наших співгромадян».

Президент не сказав, що під час телефонної розмови з послом Беннетом було чути стрілянину; дипломат тремтячим голосом пояснив, що ситуація катастрофічна; а втім, стріляв офіцер безпеки ФБР, щоб створити певний шумовий ефект; посла Беннета, який таємно був зв’язаний з корпорацією Дюпона, запевнили, що після того, як у президентський палац прийде потрібна людина, він одержить відповідну кількість акцій, гра в «небезпеку» виправдовувала себе.

Але крім Дюпона в Домініканській Республіці були зацікавлені концерни Рокфеллера, Дігона, Ролла, Моргана.

Конкуренти знали, що перший раунд виграли люди Дюпона; а це не за правилами, кожен має дістати своє.

Почалася нова стадія боротьби.

В Санто-Домінго прилетів посол з особливих доручень Мартін, один із залізних «хард-лайнерів» [22] , людина з хворобливою ненавистю до всього, що здавалося йому «комуністичним».

Він був зв’язаний з противниками Дюпонів; саме він відвів кандидатуру Весін-і-Весіна, зупинившись на Атоніо Імберті, одному з учасників замаху на Трухільйо; це викликало незадоволення, бо Імберт був людиною надмірних амбіцій і мав поганий характер. До того ж, усі знали, що його давно купила імперія Ролла; це не влаштовувало ні Рокфеллера, ні Дігона, ні Моргана.

Президент змушений був зважати на натиск різних — не за ідейними позиціями, а за фінансовими й діловими інтересами — сил і послав у Санто-Домінго свого помічника Макджорджа Банді та заступника міністра оборони Сайруса Венса.

Банді поставив на Сільвестра Антоніо Гусмана, крупного аграрія, який співробітничав у кабінеті Боша; це мало влаштувати лівих. Однак Пентагон ще й досі підтримував як Імберта, так і Весіна, а не Гусмана.

Банді відкликали до Вашінгтона; його ставку на президентство Гусмана було торпедовано; імперії чекали, не називаючи своїх ставлеників; а в столиці Домініканської Республіки лилася кров; нарешті погодилися з кандидатурою Ектора Гарсіа Годоя, який гарантував максимальні вклади капіталу всім американським фінансовим імперіям.

І все-таки гра в президенти тривала; всі ці місяці в храмах стогнали дзвони за вбитими; престиж Північної Америки катастрофічно падав; настав час ударних рішень; усі хотіли певності; що ж, нехай мають собі однозначну певність; так було потім у Чілі, так провели операцію в Уругваї, так завершилося діло в Сальвадорі, і лише в Нікарагуа ситуація вислизнула з рук; у Гаривасі цього допустити не можна.

Операція, проведена в Домініканській Республіці, коли країна опинилася в стані хаосу, що дало можливість монополіям закріпитися там у всіх напрямках, сконструювавши такого «президента», який влаштовував більшість китів Уолл-стріту, стала «дослідним полем»; «ходи» політиків, розвідників та генералів було записано, вивчено, сховано в сейфи банків і корпорацій; жити треба по закону «аналога»; що ж, «домініканський аналог»— тема для роздумів на майбутнє, Санчеса усунуть, спинившись на оптимальному варіанті, вибір є.

… Напередодні Верньє зустрівся зі своїм давнім приятелем, який працював на цюріхській валютній біржі; той знав усе; він уже зробив свої гроші, тому дозволяв собі бути відвертим з тим, хто просидів з ним на студентській лаві п’ять років підряд; Верньє досить було натяку; він співставив дані, відомі тільки йому, з можливими версіями; економіка, біржа, фінанси і їх обіг були для Верньє розкритою книгою, він відчував цей предмет, як поет відчуває слово, його таїнство; він точно вичислив, хто стоїть за прагненням повернути ситуацію в Гаривасі назад. Він назве цих людей Уолл-стріту, треба тільки учути подовжні м’язи спини, повірити в їхню силу, неначе в молодості, ні, в зрілості, коли давалися взнаки насилання чорнокнижних бабусь Елізабет: аби тільки він діяв не так, як вважав за потрібне, аби тільки зробити йому боляче й погано, аби тільки настроїти проти нього дітей, поставити його в таке становище, щоб він лишався самотній, весь час самотній, кожної хвилини, секунди, аби тільки примусити його втратити себе, змиритися й перестати бути тим, ким він народився, — швабом Піксом, Георгом, сином Йоганна…