Шор увімкнув приймач, довго шукав Москву, якось дивно підморгнув Степанову й спитав:

— Хочете почути рідні голоси?

— Та я ж не розумію французької, навіть коли текст читають російські диктори…

Передавали концерт естрадної музики; співала Пугачова.

— Абсолютно європейська співачка, — сказав Шор, трохи збільшивши звук.

— А Шаляпін? Чайковський? Європейці? Чи варвари? — Степанов не вважав за потрібне приховати роздратування.

— На заході я теж поділяю художників на європейців і варварів, пане Степанов, — заперечив Шор. — Повірте, я не належу до породи сліпців чи шовіністів.

— Це те саме.

Шор закурив, знизав плечима.

— Мабуть, так. Не сердьтесь.

«Хитрує, — подумав Степанов. — Він кудись гне, а от куди? Слава богу, його англійська схожа на мою, цією мовою найлегше розмовляти іноземцям».

— Якщо ви хочете допитувати мене, пане інспектор, я буду змушений викликати працівника нашого консульства.

— Ні, я не збираюся вас допитувати, пане Степанов, ні в якому разі… Я хочу поставити вам кілька запитань, які не фігуруватимуть у справі. Згодні?

— Будь ласка.

— Я не читав ваших книжок, але встиг подивитися в американських літературних довідниках, що вони про вас пишуть… Тому я поставлю вам перше запитання: ви вірите в те, що Леопольдо Граціо покінчив життя самогубством?

— Я прочитав у «Інтернешнл геральд» вашу відповідь на це ж запитання, поставлене журналістами… Ви говорили на американський манір: не коментується…

— Якби я вірив у його самогубство, то відповів би однозначно, пане Степанов.

— Ну, добре, а чому вас цікавить моя думка про це?

— Бо ви самі ним цікавитесь, по-перше, а по-друге, як написано в американських літературних довідниках, ви працюєте в жанрі політичних книжок, отже, неспроста включилися в цю справу.

— У нас є дитяча гра, пане інспектор: «Чорного й білого не називати, «так» і «ні» не говорити…»

— Як це? — здивувався Шор.

— Дуже просто… Я вас питаю: «Хочете випити чарку хорошої російської горілки?» Що ви відповідаєте?

— Хочу.

— А ви любите ікру?

— Звичайно.

— Краби?

— О так!

Степанов усміхнувся.

— Ви програли, пане інспектор. Ви сказали слово «так». А воно за умовами цієї гри заборонене.

— Платити штраф?

— Я ж учив вас… А з учнів ми не беремо… Тільки наступного разу обачніше поводьтеся зі словом «так».

— Пане Степанов, я навмисне ввімкнув радіо… Не лише літератори живуть відчуттями, іноді сищики, подібні до мене, теж відчувають дещо… Розумієте? Дещо… Допоможіть мадемуазель Кровс почати скандал у пресі… Я ще козирюся, пане Степанов, але цілком може статися так, що справу Граціо від мене заберуть… І здадуть в архів… А це нечесно.

— Чому ви кажете про це мені? Іноземцеві? Тим паче росіянину?

— Я кажу про це саме вам, тому що росіяни врятували у Тюрінгії моїх близьких друзів… А я поки що вмію пам’ятати добро… Як, до речі, й зло… Хочу назвати вам одне ім’я… Вольф Цорр… Він працював у концерні «Нестле», представляв тут інтереси молочних королів Гітлера… Вольф Цорр — це ім’я може вам знадобитися, він живе у Базелі… Ось і все, про що я хотів вам сказати, ви вільні, пане Степанов, ваш візит до поліції не зафіксовано в документах… Мадемуазель Кровс я затримаю на п’ять хвилин, не більше, почекайте її в кафе навпроти, там чудові марципани…

— Мадемуазель Кровс, ви відмовилися відповідати на запитання, коли ми розмовляли по телефону, і це, безперечно, ваше право… Ви можете відмовитися розмовляти зі мною й зараз, ми, слава богу, живемо не в тоталітарній країні, і я не можу піддати вас превентивному арешту… Хочу лише поставити запитання, я, як ви розумієте, не зможу його зафіксувати, так само, як і вашу відповідь, через перешкоди, — він кивнув на радіоприймач, досі настроєний на хвилю Москви. — Чому ви вважаєте, що Граціо вбито?

— У вас свої таємниці, пане інспектор, у мене свої.

— Добре… Я відкрию вам свої таємниці… Вони зводяться ось до чого. Перше: на пістолеті, з якого було вистрілено у Граціо, немає відбитків пальців. Друге: кватирка в його спальні була відчинена. Третє: його номер знаходився на четвертому, тобто передостанньому, поверсі готелю, а на останньому поверсі займав номер чоловік, який пред’явив портьє дуже сумнівні документи, так, так, ми не змогли знайти його за тією адресою, яку він продиктував, коли знімав апартамент… А втім, пошуки тривають, можливо, хтось устигне підготувати за ці години алібі для об’єкта, який мене цікавить. Але цей секрет знаєте тільки ви і я, розумієте?