— Ми ним дуже дорожимо, містер Дігон, тому я згоден дати вам лише строго дозовану інформацію. Якщо ви зважитесь на прямий контакт з Лопесом і він піде на цей контакт, я відкрию вам те, що поки має бути таємницею Штатів.

— Дякую, містер Велш, я зворушений вашою щирістю і хотів би побачитися з вами після того, як обговорю свої плани з майором Лопесом, не заперечуєте?

— Мої колеги зацікавлені в цьому не менше, ніж ви, містер Дігон, хоч це й не зачіпає їхніх фінансових інтересів…

Дігон посміхнувся.

— А ви купуйте акції моєї дочірньої фірми «Континентл фуд індастрі», саме вона гратиме на зниження ціни на акції какао-бобів Гаривасу… Тоді ви — якщо все закінчиться успішно — на вкладений долар одержите не менше п’яти. Дякую, що знайшли для старого час…

Кореспондент провінціальної «Стар» Френк По прилетів у Шьоньоф о дев’ятій вечора, взяв таксі біля невеличкого аеропорту і попросив водія відвезти його до європейського Прес-центру.

Там він одразу пішов у бар, сподіваючись побачити когось із знайомих; у барі галасували, пили, сперечались, розповідали анекдоти; це були в основному європейці; тільки один американець — Френк упізнав його по картатому піджаку, вузеньких штанах і важких чорних черевиках (ніхто так не дотримується традицій в одязі та взутті, як американці, котрим за п’ятдесят) — сидів за стойкою і, швидко перегортаючи сторінки прес-бюлетенів, пив лимонний сік пташиними, невеличкими, жадібними ковтками.

Саме до нього він і підійшов.

— Я Френк По із «Стар», можна мені сісти біля вас?

— Я «сер Усе» з нізвідки, — відповів американець. — Тут не заведено питати дозволу, якщо вільно, сідайте та й годі…

— Мене пригнали сюди, бо колега з Гамбурга, здається, Марі Кровс, має якусь інформацію у справі мільйонера з Палермо, який порішив себе. Ви її не бачили?

— Бачив. Вона незабаром повернеться, кудись поїхала… Кидається в різні боки, хоче опублікувати свої викриття, воює проти нашого агресивного імперіалізму, а її, бідолашну, ніхто не друкує… Як це все смішно, — зітхнув «сер Усе», — суєта суєт і всяка суєта… Ось погляньте, — він підсунув Френку кілька сторінок, — я передав у бюлетень Прес-центру свою добірку найважливішої інформації про те, що потрясає світ сьогодні. Але й у нас тут, як і скрізь, у всьому й повсюди, суцільна тенденція… Ось почитайте моє повідомлення про те, що у нас винайдено препарат — тимолол, який зменшує робоче навантаження на серце й знижує смертність на сорок процентів. Адже підраховано, що цього року від інфаркту в нас з вами на батьківщині помре мільйон чоловік. Мільйон, розумієте? Не померли, а помруть… Спокійно пишуть, байдуже… Так от, про тимолол не надрукували, «ще не перевірено до кінця»… Добре… Дав інше: токійський професор Касуга довів, що жінка того чоловіка, котрий, як і я, приміром, смалить шістдесят сигарет на день, «пасивно викурює» півпачки за добу… Мені сказали: «Ну то й що? Ви хочете зовсім перелякати стенографісток? Вони й так тікають, як щури з потопаючого корабля, бо ми спимо з ними безплатно, примушуємо працювати ночами без понаднормової оплати і легко передаємо один одному, коли вони нам набридають, називаючи цей акт «списанням в національне господарство». Добре, я просив надрукувати повідомлення про роботу голландців, які доказали, що ми стоїмо перед катастрофою: хімічні добрива вбивають черв'яків у грунті, а це означає умертвіння структури орної й лугової землі. Мені відповіли, що від цієї інформації тхне, вона має неестетичний відтінок. Тоді я приніс повідомлення з Маніли про те, що філіппінська армія виготовляє вибухівку для бомб з кокосових горіхів. З мене посміялись — не може того бути. Добре, нас, янкі, просто так не скрутиш. Я їм підсунув інформацію про те, що акули не хворіють на рак, та й іншими серйозними інфекційними захворюваннями, а вчені зараз б’ються над тим, як виявити речовини, котрі стимулюють їхню імунну систему, а ще краще виділити їх для врятування роду людського від раку. Мені відповіли: нема чого прославляти акулу в пресі… І знаєте, що надрукували?

Френк По, який мов заворожений слухав «сера Усе», похитав головою.

— Не можу збагнути…

— Зачитую, — «сер Усе» факірським жестом відмахнув три сторінки бюлетеня. — Британська фірма «Строуб айдент» сконструювала портативний маяк для подачі сигналу нещастя. Довжина — двісті міліметрів, маса — двісті п’ятдесят грамів, вартість — шістдесят доларів… Нічого, га? Кожен тоне поодинці, вік роз’єднаності, ера тенденції й краху людського духу… А бідолашна Марі носиться з ідеєю добра, ізоляції наших фінансових китів і врятування вродливого полковника Санчеса, останнього ідеаліста іспаномовної Америки…

— Пробачте, а як вас усе-таки звуть? — спитав Френк.

— Мене звуть «сер Усе», я ж вам відрекомендувався, — роздратовано відповів американець. — Чи у вас дірява пам’ять, як у всіх молодих людей? Коли я повірю вам, тоді розповім, чому в мене таке дивне ім’я… У мене немає підстав вам вірити, бо я тверезий, а пити почну через тиждень, коли закінчу роботу, заплановану на цей місяць.

… Марі прийшла в бар близько одинадцятої; розгублена, з яскравим рум’янцем на гострих вилицях.

— Я Френк По із «Стар», міс Кровс… Як і ви, я ненавиджу наших старих мумій, готую матеріал про ситуацію в Гаривасі, а в Парижі мені сказали — я там акредитований, хоч працюю по всій Західній Європі, — у вас є якісь нові дані з проблематики, що мене цікавить…

Марі відповіла не зразу, а лише після того, як уважно подивилася на По.

— Яка проблематика вас цікавить? Я, признатися, досі не читала ваших кореспонденцій.

— Мене цікавить те саме, що й вас: загадковий клубок «Граціо — Гаривас — Санчес», майбутнє цієї нещасної республіки, таємниця палермського мільйонера…

— Можете гарантувати, що інформація, котра в мене є, з’явиться у вашій газеті?

— Я не редактор і не власник контрольного пакета акцій, міс Кровс…. Я представляю нашу провінціальну пресу, ви знаєте, які консервативні наші люди в глухій провінції…

Марі посміхнулась.

— Гадаю, не більше, ніж інші… Мені, до речі, дуже подобаються провінціальні америкашки, в них ще багато лишилося від минулого століття.

Френк гірко зітхнув.

— Ви дуже добре сказали «америкашки»… Ви не знаєте, що таке американське минуле століття… Це ж рабство, міс Кровс… Я не чистий американець, ми вихідці з Європи, батько завжди згадує справжню батьківщину з тугою і ніжністю. На жаль, я не можу гарантувати опублікування ваших матеріалів… Але я обіцяю мовчати, тільки підкажіть, в якому напрямку і в кого шукати мені.