Закінчивши читати шифровки, Джон Хоф усміхнувся; він узяв за правило не підроблятися під запити Ленглі, не підганяти одержану ним інформацію під лінію, яку розробили стратеги ЦРУ; він звик приголомшувати своїх босів; цю його самостійність усе-таки цінили; Майкл Велш якось сказав: «У кожній серйозній установі повинен бути свій «анфан террібль»; Хоф — саме такий шибеник, але в його химерній інформації часом трапляються зерна правди».

Хоф написав на бланку шифрованого повідомлення: («Уїльяму Акселю. 19 годин 57 хвилин. У місцевій пресі — можливо, через Марі Кровс, яка цікавить вас, — виникне питання про конфронтоване перехрещення інтересів концерну Баррі Дігона і фірм, що їх контролював Граціо; коли це так, то треба спішно підготувати контрдокази, які з допомогою моїх людей я зможу надрукувати в кількох місцевих газетах. Приступаю до виконання ваших вказівок. Джон Хоф».

Він знав, що ця телеграма викличе в Ленглі бум.

І не помилився; Майкл Велш зразу ж подзвонив Дігону, домовився про зустріч; вислухавши заступника директора ЦРУ, старий, помовчавши, відповів:

— Усе тепер залежить від вас. Я відмиюся, хоч би які помиї на мене вилили, я до цього звик; річ у тім, чи встигнете ви привести до влади майора Лопеса? Якщо запізнетесь, скандал буде гучний, інтересам Штатів можуть завдати відчутного удару. Тільки в тому разі, якщо Лопес поселиться в президентському палаці (в намічений строк, через тринадцять днів), я примушу замовкнути наших з вами противників, ціна на какао-боби дасть мені змогу зацікавити тих, хто ставив на Граціо, бідолашний, бідолашний, хто б міг подумати…

Велш глянув на телефонну трубку здивовано, не міг знайти слів, щоб закінчити розмову, подумав: «І це про нас кажуть як про костоломів, га?! Яка все-таки несправедливість! Мої люди виконують те, що їм диктує статут і керівництво, а Дігон однією рукою штовхає людину в прірву, а в другій тримає квіти, щоб покласти їх на віко труни».

Директор ФБР ще раз перечитав запис телефонної розмови й спитав у свого помічника, який відав спостереженням за вищими чиновниками адміністрації:

— Ви впевнені в тому, що Майкл Велш крутить свій бізнес у Гаривасі без санкції боса?

— Підтвердити цього я не можу. Я кажу лише те, що він зустрічається з людьми Уолл-стріту, дотримуючись усіх законів конспірації. А від своїх, якщо є санкція боса, не конспірують.

— Почекаємо, — подумавши, мовив директор ФБР. — Уміння чекати — це більше, ніж наука чи талант, це покликання… Звичайно, оптимальним вирішенням цієї цікавої справи була б організація прослухування бесід Веліла… Я розумію, що ми не маємо права записувати його розмови без санкції боса, але ж можна продумати, як підкрастися до нього через його співрозмовників…

— Ви дасте мені санкцію на прослухування розмов Баррі Дігона? — Помічник директора ФБР посміхнувся. — Я вважатиму цей день першим у новому часовому відліку…

— Порадьтеся з нашими фінансистами, — сказав директор ФБР. — З тими, хто контролює банки і зв’язаний з опозицією у конгресі. Може, вам підкажуть якусь несподівану зачіпку, пов’язану з вивозом капіталу, чи щось у цьому дусі… Можливо, в них є щось на людей Дігона, тоді ми матимемо право послухати дідуся… Мені потрібен привід, найменший привід, нічого, крім приводу…

Майкл Велш завжди прокидався о шостій ранку; кілька хвилин лежав, не розплющуючи очей, намагався згадати сон; він вірив у сни, і дуже часто вдень з ним траплялося те, що виділося уночі; та ще, коли ніч була порожньо-темна, коли зовсім відключався, він готував себе до початку дня, чітко визначав основні завдання і тільки після цього вставав з кушетки (спав у бібліотеці, перед сном звичайно читав, іноді серед ночі сідав до столу, не хотів турбувати Маггі, вона спала дуже чутко; перебирався в кімнату дружини тільки на «уїкенд», тоді дозволяв собі розкіш вимикати телефон чи, ще краще, виїжджати з нею на ферму) і йшов робити гімнастику. Він розминався недовго, радів, що настав день; усі ті тижні, що він на свій страх і риск грав у «Кориду», були такі тривожні й ризиковані, що вечорами він не знаходив собі місця, мріяв, аби швидше минула ніч і почалася щоденна круговерть, яка засмоктувала, заколисувала, давала звичне відчуття надійності.

Під час гімнастики він без упину чув у собі музику з фільму «Роккі», коли одержимий Сталлоне — ой, який прекрасний художник, як багато всевишній відпустив одній людині: і режисер, і актор, і драматург, та й боксер чудовий — біг по Філадельфії і піднімався по щаблинах храму Закону; його оточували болільники, і він скакав, як молодий жеребець, а коментатори так його й називали «жеребець»; усе-таки дивна ми нація, те, що в інших, особливо в Іспанії чи в Росії, звучить як образа, у нас цілком пасує справжньому мужчині. и— Потім Велш приймав холодний душ і йшов на кухню, це був найулюбленіший куточок у домі: Маггі вже приготувала вівсянку на вершках, можна десять хвилин побалакати, поки прийде машина, випити кави, послухати сина. Дік по-справжньому захопився нейрохірургією, з нього будуть люди; якщо з «Коридою» все піде так, як задумано, можна допомогти йому придбати ліцензії на клініку, широке поле для експерименту, своя рука — владика. Люсі бігла до школи перша; в цьому році треба вирішувати, в який коледж варто вступати, дівчинку цікавить міжнародне право, будь воно тричі неладне, права немає взагалі, тим паче міжнародного, у кого більше сили, той і переможе, а цю перемогу, хоч якою безчесною вона не була б, припудрять правознавці, їм за це й гроші платять. Як відрадити її від цього наміру? Сказати в лоб не можна — гріх топтати ілюзії молодості, все своє приходить у строк, хай живе еволюція думки, поступовість і ще раз поступовість; дівчинка має на це право, бо я прийняв на себе важкий тягар гри з часом, будь-яке прискорення небезпечне, але й зволікання також… Люба моя дівчинка, вона вже назбирала грошей на перший курс, як-не-як дві тисячі доларів…

(Справді, Люсі минулого року працювала місяць в універмазі пакувальницею, а потім помічником продавця у відділі дитячих іграшок; зимові канікули розділила на дві частини: різдво святкувала вдома, а потім найнялася мийницею автомашин на бензозаправній станції, платили добре, не скупились.)

По дорозі в Ленглі, коли вже машина вихоплювалася з міста, Майкл Велш закурював свою першу сигарету, глибоко затягуючись; з великою насолодою відчував сухий аромат «Лакі страйк», оце вже воістину солдатські сигарети, справді в них прихована якась надійність… Уперше він закурив ці сигарети, коли сімнадцятирічним хлопчиськом з військами Паттона ввірвався в невеличке німецьке містечко й побачив штабелі трупів — розстріляні військовополонені, худющі, самі кістки; гримаса жаху й водночас полегшення на обличчях; вороння кружляє, і білі ганчірки на будинках — «здаємося»… Вдруге він закурив ці самі сигарети — ними постачали армію, — коли його підрозділ захопив золотий запас третього рейху; приїхали офіцери; мішки з золотом розкривали, зважували кожен брусок, упаковували заново, прибивали сургучні печатки (запах чимось нагадував ладан, у нього був друг Іван Восторгов, разом ходили в російську церкву, відтоді в пам’ять запав цей незвичайний, загадковий запах) і вантажили в «студебеккери». Його приголомшив і образив вигляд товарного золота; якась сірятина, нічого романтичного, диявольського у цьому металі не було, якщо не дивитись на страшне клеймо свастики. Тільки на другий день, коли колона грузовиків поїхала, Велша охопило дивне почуття. Це була не образа, ні, скоріш здивування, а може, розуміння несправедливості: вони, солдати, відбили це золото, виставили охорону, берегли як зіницю ока, як-не-як воєнний трофей, а потім приїхали мовчазні старики в формі, що сиділа на них, як на корові сідло, і, навіть не подякувавши за службу, не видавши ні цента премії, не поставивши жодної пляшки віскі, повезли скарб у невідомому напрямку, ку-ку, мимо…