Цорр прокидався, немов хтось штовхав його в бік; він не зразу розплющував очі; спочатку обережно, невідомо чому, боязливо ворушив пальцями; починав з мізинця; коли був молодим, ще п’ятдесятирічним, завжди просив мадемуазель Сізі робити незвичайний манікюр на лівому мізинці — ростив ніготь, тільки не такий уже страшенно довгий, а на особливий манер, лопаточкою. Згадував, як Герда любила, коли він лоскотав цією лопаточкою у неї за вухами, там, казала вона, в неї ерогенна зона: «Я млію, як кішка, любий».

Переконавшись, що всі пальці рухаються, особливого хрускоту в суглобах немає, Цорр підводився, робив собі легкий масаж, старанно розминав литки, надівав тренувальний костюм і відправлявся бігати.

Він міг би бігти підтюпцем із заплющеними очима, маршрут був йому знайомий до найменших дрібниць; Цорр знав, коли фрау Тузен викине перини на балкончик свого дому, можна не дивитись на годинник — сім двадцять п’ять; о сьомій двадцять її чоловік, начальник пошти, їхав на велосипеді в контору; син Паульхен ішов до школи; коли хлопчик наближався до крислатого куща обліпихи, ні раніше, ні пізніше, фрау Тузен починала прибирання кімнат.

Він знав по запаху — бензин тут, у невеличкому приміському селищі на схилі гір, відчувався далеко навкруги, — що годинник на кірсі проб’є сім сорок п’ять, бо саме в цей час фрейлейн Гізен починала прогрівати «фольксваген»; вона прогрівала його чотири хвилини й направлялася в свій дитячий садок.

З гером Вюрстом він завжди перемовлявся кількома фразами, той виходив у садок о сьомій п’ятдесят і поливав квіти; троянди він продавав лише кільком клієнтам, вирощував чайні, жовті, важкі.

Для Цорра тепер було цілою подією, коли він на дорогах селищ зустрічав якусь нову людину; особливо радувала його зустріч з незнайомою жінкою; він ще дужче втягував живіт і підіймав плечі, уявляючи себе з боку; гордовито думав, що ніхто й ніколи не давав йому сімдесят сім, максимум шістдесят, а те, що сивини багато, то зараз вона в моді, навіть жінки почали фарбувати волосся в біло-голубий колір, дуже елегантно.

Повернувшись додому, він приймав холодний душ, розтирався кольоровим — неодмінно з дитячим малюнком — рушником (спеціально їздив в універмаги на розпродаж, вибирав такі, на яких були зображені голенькі пустуни, перев’язані ниточками-складочками, з білими, попелястими кучериками чи дівчатка у ванночках з ляльками в руках), надівав білий светр, еластичні спортивні брюки, що обтягували ноги, кеди фірми «Роміка», на товстій підошві, теж неодмінно білі, і йшов на кухню, до фрау Курс, сусідка з котеджу навпроти готувала йому сніданок (платив справжню дрібницю — триста франків на місяць).

Він привчив себе їсти тільки порідж; англійці не дурні, правильно роблять, що починають робочий день з цієї каші на воді, додаючи в неї чверть склянки вершків, з’їдав трохи меду із Шварцвальда й випивав півчашечки кави.

Потім він ставив собі в особливому щоденнику оцінку за ранок; у тому разі, якщо біг підтюпцем не сорок хвилин, а лише півгодини, виставляв мінус; так само, як і в неділю, коли дозволяв собі розкіш — кусочок шинки і шматок сьомги.

А тоді вже переходив до кабінету, підіймав жалюзі й заглиблювався у читання ранкових газет.

Переглянувши пресу, Вольф Цорр ішов у невеличку кімнату, де жили його улюблениці, Ізольда й Анжеліка, сіамські кішки, руда й голуба; він нікому не довіряв готувати їжу для малят, сам готував їм сніданок; вважав варварами тих, хто купував у крамницях спеціальну котячу їжу; безсовісно годувати тварин мороженою їжею, другосортицею; коли ти вже завів у домі цих безсловесних довірливих тварин, приручив їх, то й стався до них як до рівних собі; хіба вони винні, що творець не дав їм щастя мови? Подивися в їхні очі, там прихована думка й туга за словом, якого вони позбавлені. Звичайно він розігрівав для Ізольди й Анжеліки курячий бульйон, насипав грінки та ще трохи сиру; печінку він давав їм дрібно нарізану, змішану з огірками — допомагає обмінові речовин.

Потім він вигулював малюків у внутрішньому дворику свого будинку — кидав їм тенісні м’ячики, щоб м’язи сіамочок були ще яскравіше виражені й шкіра вилискувала, а вже після цього сідав за щотижневі журнали; перш за все він відкривав ті сторінки, де була добірка «Відповідаємо на ваші запитання»; найбільше його цікавив західнонімецький «Квік»: «Якщо ви не можете самі розв’язати свої проблеми, то негайно звертайтеся до нашої редакції, вам відповість лікар-психолог і дипломований спеціаліст з питань сім’ї і одруження доктор Хане Нігенабер з Мюнхена».

Вольф Цорр періодично посилав у «Квік» свої замітки з приводу рекомендацій дипломованого психолога доктора Нігенабера; сьогодні його обурив лист якогось К. Н. Любека, котрий скаржився, що його дружина через п’ятнадцять років щасливого сімейного життя поїхала на відпочинок в Барселону й фліртувала там з молодим іспанцем. «Я страждаю, втратив спокій; крах, кінець щастя, перекреслено минуле. Що мені робити?» Дипломований психолог відповідав К. Н. Любеку, що в багатьох сім’ях п’ятнадцятирічне партнерство може бути піддано такому випробуванню, почуття стерлися, потрібен допінг. «Ця подія мусить мобілізувати вас, — радив терапевт, — і коли ви відверто обговорите з вашою дружиною все, що сталося, з’ясуєте деталі флірту й змусите себе бути таким, як були, а може, ще винахідливішим партнером вашої коханої, щастя повернеться і те, що сталося, виявиться ще одним імпульсом у вашому сексуальному житті і щасливій сімейній згоді».