Едвардс усміхнувся своєю звичайною білозубою усмішкою, пішов назустріч Санчесу, сильно трясонув його руку і запросив сісти, спитав гостя, яка в нього професія, про його наміри та про мету візиту в Штати; Санчес відповів, що він правознавець, мріє повалити диктатора в Гаривасі і хоче просити сенатора допомогти йому і його друзям у цій нелегкій справі.

Едвардс був обережний прагматик, і такої граничної відвертості йому не доводилось зустрічати з тієї пори, як він вийшов з коледжу.

— Я вкладуся в шість хвилин, сенаторе, — вів далі Санчес. — Передам вам список усіх тих, хто мучиться в тюрмах і концтаборах, скорботний листок, куди занесено прізвища розстріляних без суду й слідства за те тільки, що вони мали власну думку про те, що відбувається, я залишаю вам документи про рівень дитячої смертності, про кількість початкових шкіл у країні та ліжок у трьох лікарнях. Ви, очевидно, знаєте, що зберігання таких відомостей у Гаривасі карається двадцятип’ятирічною каторгою, розповсюдження — розстрілом, тому я прошу попередити ваших співробітників, які, можливо, вирішать перевірити ще раз мої матеріали, не посилатись на мене, бо моя загибель означатиме крах руху в країні…

Вони розмовляли сорок дев’ять хвилин; через два місяці після цієї зустрічі Едвардс виступив у телевізійній передачі компанії Сі-бі-ес і звинуватив адміністрацію в тому, що вона підтримує «відверто фашистський режим, глава якого називає себе найближчим другом Сполучених Штатів». Назвіть мені своїх друзів, і я скажу, хто ви, гласить древня мудрість; це ганьба двадцятого століття — кривава, сліпа тиранія, яка боїться правди й думки, та ще й проголошує себе «найнадійнішим партнером північноатлантичної співдружності у боротьбі проти сил агресії і зла». Те, що ми підтримуємо дипломатичні відносини з цим режимом, те, що там є наші радники, те, що поліція диктатора озброєна нашими автоматами і мінометами, а повстанців розстрілюють з «фантомів», відправлених нашими ВПС, недопустимо й безглуздо, це кидає пляму ганьби на демократію».

Едвардс був першим, хто дізнався про переворот у Гаривасі; він зразу ж надіслав привітальну телеграму Санчесу, і хоч чимало його колег, не кажучи вже про апарат державного секретаря, висловили неабияке невдоволення таким необачним жестом сенатора, Едвардс стояв на своєму і підтримував відкриті контакти з посланцями полковника.

… Санчес і Едвардс потисли руки, а потім несподівано для самих себе обнялися й поляскали один одного по спині.

— Ну що, — сказав Едвардс, — дуже пахне порохом?

— Дуже, — відповів Санчес.

— Знаю… Я в захопленні від вашого спокою в ситуації, що склалася… Я читав, що вас звинувачують у безхребетності, в невмінні й небажанні стукнути кулаком по столу, але я вважаю вашу лінію єдино правильною… Перш ніж поставити вам ряд запитань, пов’язаних з економічними проблемами, я хотів би з’ясувати головне… В разі, коли ваш енергопроект виявиться заблокованим — фінанси, таким чином, полетять к бісовій матері, виникне кризова ситуація, — ви маєте намір пустити сюди кубинців чи росіян в обмін на їхню економічну підтримку?

— Якщо ми опинимося в безвихідному становищі й усі відмовляться нам допомагати, ми змушені будемо прийняти допомогу марсіан, не те що кубинців.

— Полковнику, я маю на увазі їхню воєнну присутність.

— З правими ультра, які обстрілюють нас із сельви, ми впораємося, народ ненавидить їх… Але з американським флотом тягатися нам не під силу.

— Я поки що не маю даних про такий вихід з кризи. А ви?

— Ми пам’ятаємо Гватемалу і Санто-Домінго.

— Як це казав Маркс? — Сенатор нахмурився, пам’ять у нього була така, що можна позаздрити. — Історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу.

— Життя вносить корективи, — зауважив Санчес. — Спочатку була трагедія у Гватемалі, потім у Домініканській Республіці, не фарс, а ще страшніша різня… А після цього Чілі… А тоді Уругвай…

— Як правило, Білий дім виявлявся втягнутим в ситуацію.

— Хто ж у такому випадку каже «а»?

— Ті, хто зацікавлений у кризі. Ті з наших великих фінансистів, кому ви і Граціо наступили на мозоль… А бідолашній адміністрації нічого не лишається робити, як покривати те, що сталося.

— У нас є підстави думати, що Білий дім уже давно згоден покрити те, що готується в Гаривасі, — всміхнувся Санчес.

— Підстави? — Едвардс незадоволено поморщився. — Ми люди однієї професії, полковнику… Дайте мені факти, і я обіцяю вам почати битву, коли повернуся до Вашингтона.

— Добре, фактів немає, але я запевняю вас, що уряд поки що не обговорював можливості укладання воєнного союзу ні з Гаваною, ні з Москвою. Я запевняю вас, сенаторе, що ми не підемо на те, щоб благословити воєнну присутність тих, хто гарантує Гаривас від інтервенції з півночі, до самого останнього моменту. Якщо ваш уряд згодиться подати нам допомогу в реалізації енергопроекту, то кризу, очевидно, буде погашено.

— Тут справа не в уряді, полковнику… Ваші люди спробували всі можливості на Уолл-стріті?

— Як мені відомо, так.

— Не певен. Зрештою далеко не всі наші бізнесмени зав’язані з воєнно-промисловим комплексом… Більшість діє саме в мирних галузях економіки.

— Сенаторе, ми готові пробувати ще і ще раз, але, погодьтесь, терпіння — не моє, я вмію терпіти, а моїх колег, які виражають думку більшості нації, — не може бути безконечним. Погодьтеся і з тим, що питання престижу в нашому іспаномовному світі має особливий, оголений, чи що, характер… У мене створюється враження, що Вашінгтон навмисне підштовхує нас до повороту на схід, аби мати розв’язані руки. Вам не здається?