— Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? — спитав суддя.

— Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.

— То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?

— Власне… я не в тому розумінні…

— Не брешіть, пане Марушевич! — закричала баронеса. — Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.

Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.

— Падлюка! — досить голосно промовив Вокульський.

Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.

Суддя звернувся до баронесиної служниці:

— У вас була саме ця лялька?

— Не знаю, котра… — прошепотіла дівчина.

Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.

— О, це Мімі! — гукнула Гелюня.

— Чуєте, пане суддя? — крикнула баронеса. — Дочка свідчить проти матері!

— Ти знаєш цю ляльку? — спитав суддя Гелюню.

— Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…

— Але це та сама?

— Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..

— Ну, гаразд… — пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. — Пані Ставська, що скажете ви?

— Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.

— А скільки ви за неї заплатили? — засичала баронеса.

— Три карбованці.

— Ха-ха-ха!.. — зареготала баронеса. — Ця лялька коштує п’ятнадцять.

— Хто вам продав ляльку? — спитав суддя.

— Пан Жецький, — відповіла вона, червоніючи.

— Що ви скажете, пане Жецький?

От і настав час виголосити мою промову. Я почав:

— Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…

Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:

— Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.

— За три карбованці? — спитала баронеса, блиснувши гадючими очима.

— Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його.

— А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? — допитувалась баронеса.

— Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині.

— Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? — спитав суддя.

— Отож-бо! — вигукнула баронеса. — Чим ви доведете?

— Тихо! — крикнув на неї суддя.

— Де ви купили свою ляльку? — спитав Вокульський баронесу.

— У Лессера.

— От я й доведу, — сказав Вокульський. — Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми.

Баронеса занепокоїлась.

Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила:

— Мамо, нащо той пан розбирає Мімі? Адже їй буде соромно…

Раптом вона зрозуміла, в чому річ, залилась слізьми і, уткнувши обличчя в сукню матері, закричала:

— Ой, мамо, нащо він її ріже?.. Їй же боляче!.. Мамо, я не хочу, щоб Мімі різали…

— Не плач, Гелюню, Мімі видужає і буде ще краща, — заспокоював її Вокульський, схвильований не менш за Гелюню.

Тим часом голова Мімі впала на папери. Суддя заглянув усередину і, подаючи голову ляльки баронесі, сказав:

— Ану, пані, прочитайте, що там написано?

Баронеса прикусила губу і мовчала.

— Ну, то нехай пан Марушевич прочитає вголос, що там написано. «Ян Мінцель і Станіслав Вокульський», — ледве видавив із себе Марушевич.

— Отже, не Jleccep?

— Ні.

Весь цей час служниця баронеси поводилась якось дивно: то червоніла, то блідла, то ховалась між лавами.

Суддя, що непомітно спостерігав за нею, раптом звернувся до неї:

— А тепер скажіть ви, що сталося з лялькою? Тільки говоріть правду, бо вам доведеться дати присягу.