— Чи не на вас, бува, пані? — зухвало спитав Малеський.

Баронеса аж посиніла від гніву, але змовчала: їй соромно було признатися.

— Що ж далі? — питав суддя.

— Але гірше за все (через що я навіть захворіла на нерви) це те, що вони по кілька разів на день стукають у моє вікно черепом…

— Ви так робите, панове? — звернувся суддя до студентів.

— З вашого дозволу матиму честь усе вам пояснити, — відповів Малеський, прибравши таку позу, ніби збирався танцювати менует. — Нам прислуговує двірник, який живе внизу; отож щоб не витрачати часу на ходіння вниз та вгору на четвертий поверх, ми тримаємо у себе довгий шнур, чіпляємо до нього, що трапиться під руку (часом може трапитись і череп), і… стукаємо в його вікно, — закінчив юнак таким невинним тоном, що трудно було злякатись такого самого невинного стуку в вікно.

— Ой боже мій!.. — знов крикнула баронеса й похитнулася.

— Ясно, хвора жінка… — пробурмотів Малеський.

— Не хвора я! — заверещала баронеса. — Вислухайте мене, пане суддя!.. Я не можу дивитись на того, другого… він весь час удає з себе мерця… У мене недавно померла дочка… — закінчила баронеса й залилась слізьми.

— Слово честі, у пані баронеси галюцинації, — сказав Малеський. — Хто тут схожий на мерця? Паткевич? Такий гарненький хлопець? — закінчив він, випихаючи з-поза себе наперед свого хирлявого колегу, який… в цю хвилину вже п’ятий раз удавав мерця.

В залі вибухнув сміх; суддя, щоб зберегти серйозність, схилив голову над паперами і після довгої паузи суворо попередив, що сміятись заборонено і що кожен порушник порядку буде оштрафований.

Користуючись замішанням, Паткевич сіпнув колегу за рукав і похмуро шепнув:

— І свиня ж ти, Малеський, — піднімаєш мене на сміх в громадському місці.

— Бо ти й справді гарненький. Жінки просто шаліють за тобою.

— Та не через це ж… — вже значно спокійніше відказав Паткевич.

— Коли ж ви, панове, заплатите дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за січень? — спитав суддя.

Паткевич цього разу удав людину з більмом на лівому оці і з лівою паралізованою щокою, а Малеський глибоко задумався.

— Якби ми, — нарешті промовив він тихо, — могли залишитись до канікул, тоді… А так… нехай пані баронеса забере наші меблі.

— Ах, я нічого вже не хочу, нічого… Тільки вибирайтесь з мого дому! Я не маю ніяких претензій за квартирну плату… — закричала баронеса.

— Як ця жінка компрометує сама себе, — шепнув наш адвокат. — Волочиться по судах, бере собі за адвоката якогось пройдисвіта…

— Але ми, пані, маємо претензії за відшкодування втрат! — «озвався Малеський. — Де це видано виганяти серед зими порядних людей з квартири?.. Якби ми і знайшли кімнату, то це буде таке страхіття, що принаймні двоє з нас помруть від сухот…

Паткевич, мабуть, щоб надати більше ваги словам промовця, почав хилитати вухами й шкірою на голові, що спричинило новий вибух веселощів у залі.

— Вперше бачу! — сказав наш адвокат.

— Таку справу?! — спитав Вокульський.

— Ні, як він хилитає вухами. Просто артистично!..

Суддя тим часом написав і прочитав вирок, за яким панове Малеський і Паткевич зобов’язані були сплатити дванадцять карбованців і п’ятдесят копійок за квартиру, а також до 8 лютого звільнити її.

Тут сталася незвичайна подія. Почувши вирок, Паткевич так схвилювався, що обличчя його позеленіло, і він зомлів. На щастя, падаючи, він потрапив Малеському в обійми, інакше, неборак, добре був би гепнувся об підлогу.

Звичайно, в залі залунали співчутливі голоси, куховарка пані Ставської заплакала, євреї почали показувати на баронесу пальцями й кахикати. Збентежений суддя перервав засідання і, кивнувши головою Вокульському (відкіля вони знають один одного?), пішов у кабінет, а два поліцейських майже на руках винесли нещасного юнака, який на цей раз справді схожий був на труп.

Аж у передпокої, коли його поклали на лаві, а хтось гукнув, що зомлілого треба облити водою, Паткевич проворно схопився на ноги й сердито закричав:

— Ну, ну! Тільки без дурних жартів!..

Після цього він швиденько одягнув пальто, енергійно натягнув не зовсім цілі калоші і легким кроком залишив приміщення суду на велике здивування поліцейських, підсудних і свідків.

В цей час до Вокульського підійшов якийсь судовий чиновник і сказав, що суддя просить його на сніданок.

Стах вийшов, а пані Місевичова почала кликати мене відчайдушними знаками:

— Ісус! Марія! — сказала вона. — Ви не знаєте, нащо суддя покликав цього найблагороднішого з людей? Мабуть, хоче сказати йому, що справа Геленки безнадійна!

О, в тієї безсовісної баронеси, мабуть, великі зв’язки…

Вона вже виграла одну справу, то виграє й другу. Ох, я нещасна!.. Чи нема у вас, пане Жецький, яких-небудь цілющих крапель?

— Що, вам погано?

— Поки що ні, хоч тут душно… Але я страшенно боюсь за Геленку… Коли її засудять, вона зомліє і може померти, якщо її швидко не привести до пам’яті… Як ви гадаєте, шановний пане Жецький, чи не краще мені кинутись судді до ніг і просити…