— Коли повернешся? — спитав його доктор.

— Хотів би… ніколи, — відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.

Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.

Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)

Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від’їзд Стаха має зв’язок з політикою.

Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:

— Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!

Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.

— Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!

Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:

— Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).

Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях. До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.

— Помиляєтесь, старий, — відповів доктор, махаючи рукою. — Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..

Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді — огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, — казав він далі, важко дихаючи від гніву. — Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім’я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!

Він знову спинився на тротуарі.

— Вірте мені, пане Ігнаце, — казав він захриплим голосом, — що навіть серед звірів не знайдеться таких підлих тварюк, як людина. В усій природі самець парується з тією самицею, яка йому до вподоби і якій він подобається. Через те серед тварин нема ідіотів. А в нас! Я єврей, мені не можна любити християнки. Він купець, значить, не мав права на графівну. А якщо ти не маєш грошей, то взагалі не маєш права ні на яку жінку. Підла ваша цивілізація! Я готовий загинути хоч зараз, але під її руїнами…

Ми йшли в напрямку застави. Раптом зірвався вологий вітер і дув нам просто в обличчя; на заході на небі з’явилися хмари й заступили зірки. Ліхтарів було все менше.

Коли-не-коли в Алеї гуркотів віз, обсипаючи нас невидимим пилом; запізнілі прохожі поспішали додому. «Буде дощ… Стах уже коло Гродиська…» — думав я.

Доктор насунув капелюха на лоб і мовчки йшов похмурий і сердитий. Мені було що далі, то сумніше, може, через те, що темрява все згущувалась. Я нікому цього не сказав би, але не раз мені самому спадає на думку, що Стах… справді вже не дбає про політику, бо остаточно заплутався в спідниці тієї панни. Я, здається, навіть натякнув йому про це позавчора, але його відповідь не зменшила моїх підозрінь.

— Чи то можливо, — озвався я, — щоб Вокульський настільки забув про громадські справи, про політику, про Європу…

— Особливо про Португалію, — насмішкувато додав доктор.

Той цинізм обурив мене.

— От ви смієтесь, — сказав я, — але не можете заперечити, що Стах міг бути чимось вартиішим, аніж нещасним поклонником панни Ленцької. Колись він був громадським діячем, а не якимось там закоханцем.

— Ваша правда, — підтвердив доктор, — але що ж по тому? Паровоз — не млинок для кави, а потужна машина, та коли в ньому заіржавіють коліщата, він робиться непотрібним і навіть небезпечним. Мабуть, і в Вокульському є якесь коліща, що іржавіє і псується.

Вітер дув усе дужче, у мене були повні очі піску.

— І чому саме його спіткало таке нещастя? — сказав я (але байдужим тоном, аби Шуман не подумав, що я хочу його випитати).

— Причина полягає і в натурі Стаха, і в умовах, створених цивілізованим суспільством.

— Натура?.. Він ніколи не закохувався.

— Оте ж його й занапастило, — говорив далі Шуман. — Якщо тисяча центнерів снігу впадуть на землю окремими сніжинками, то тільки прикриють її, не пошкодивши жодної билинки; але тисяча центнерів снігу, збитого в одну брилу, руйнують житла й забивають людей. Якби Вокульський усе своє життя закохувався щотижня в іншу, то він був би як огірочок, він панував би над своїм розумом і міг би зробити багато доброго на світі. Але він, як скнара, нагромаджує почуттєві капітали, отож і бачимо наслідок такої ощадності. Любов тоді хороша, коли вона схожа на легенького метелика; але коли після довгої летаргії вона пробуджується, як тигр, — красно дякую!..