— Я це зроблю з великою приємністю! — вигукнув гладкий Піфке, вмощуючись у кріслі Жецького.

Пан Ігнац пережив ще кілька дуже неприємних хвилин.

Насамперед він мусив обійти весь перший ряд, де франти з іронічною усмішкою поглядали на його сюртук, галстук та оксамитну жилетку. Потім він став пробиратись на своє місце в восьмому ряду, де на його вбрання, правда, дивились без іронії, але йому весь час довелося доторкатись до колін дам-глядачок…

— Тисяча пробачень, — засоромлено бурмотів пан Ігнац. — Тут так тісно…

— Ви могли б не вживати таких двозначних слів, — озвалася одна з дам, але в її трохи підмальованих очах пан Ігнац не побачив гніву за свій вчинок. Проте він був такий збентежений, що охоче пішов би висповідався, аби очистити свою душу від отих доторкань до колін…

Нарешті він знайшов свого стільця і з полегкістю зітхнув.

Тут на нього принаймні не звертали уваги, по-перше, тому, що місце було скромне, а по-друге тому, що почалась вистава.

Спочатку гра артистів не цікавила пана Ігнаца, отож він поглядав на всі боки і помітив Вокульського. Той сидів у четвертому ряду й дивився зовсім не на Россі, а на ложу, яку займали панна Ізабелла, пан Томаш і графиня. Жецький кілька разів у житті бачив загіпнотизованих людей, і йому здалося, що та ложа гіпнотизує Вокульського. Він сидів нерухомо, немов сонний, але з широко розплющеними очима.

Хто ж би то міг так заворожити Вокульського? Пан Ігнац неспроможний був догадатись. Та він помітив інше: коли Россі не було на сцені, панна Ізабелла байдуже розглядала зал або розмовляла з тіткою, але як тільки Макбет Россі з’являвся, вона до половини закривала обличчя віялом і просто впиналася в актора своїми прекрасними замріяними очима. Часом віяло з білого пір’я опадало на коліна панни Ізабелли, і тоді Жецький спостерігав на її обличчі той самий загіпнотизований вираз, який так здивував його в Вокульському.

Помітив він і ще багато чого іншого. Коли на прекрасному обличчі панни Ізабелли позначався найвищий захват, Вокульський підіймав руку і гладив себе по голові. І тоді, немов по. команді, на балконі й на гальорці зривалася буря оплесків і верескливі вигуки: «Браво, браво, Россі!» Панові Ігнацу навіть здавалось, що в цьому хорі він чує охриплий голос інкасатора Обермана, який першим починав горлати й останнім замовкав. «Що воно за чорт! — думав він. — Невже Вокульський диригує клакою?»

Проте він одразу відкинув це несправедливе підозріння.

Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.

Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, — а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, — думав пан Ігнац, виходячи з театру. — Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»

Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство короля Дункана або з’явлення духу Банко, справили на нього сильне враження, а боротьба Макбета на рапірах зовсім зачарувала його.

Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…

Кінець кінцем, — додав він, подумавши, — коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»

Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.

Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..

Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? — в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»

Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики — скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», — думав пан Ігнац.