— Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, — втрутилась графиня, — що одразу звертаюся до вас в одній справі.

— Я до ваших послуг.

— Прошу вас, пане Вокульський! — казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. — Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?

— Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..

— Тільки в тому разі, коли друга колода буде — лляне полотно…

— Ой, тітусю, це вже занадто!.. — сміючись, перебила її панна Ізабелла. — Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, — звернулась вона до Вокульського. — Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…

— Бельцю, а ти не боїшся? — озвалася тітка.

— Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…

Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.

Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.

Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.

Здавалося, все завмерло: сонце і дерева, снопи світла й тіні, лебеді на ставку, рої комарів над лебедями, навіть блискуча хвиля на синій поверхні води. Вокульському здалося, що в цю мить нестримний плин часу відділився від землі, залишивши по собі лише кілька білих смуг на небі, — і з цієї миті вже ніщо на землі не зміниться, а залишиться таким, як є, навіки. І що вони з панною Ізабеллою вічно ходитимуть по освітлених луках, під зеленими хмарами дерев, серед яких подекуди, як пара чорних брильянтів, поблискують цікаві очі птаха. Що в ньому ніколи не зникне відчуття незмірної тиші, f а в неї оцей замріяний погляд і яскравий рум’янець на лицях і що поперед них завжди, як оце й зараз, летітимуть і цілуватимуться в повітрі два білих метелики.

Вони вже були на півдорозі до оранжереї, коли панна Ізабелла, збентежена цією тишею в природі й між ними, заговорила:

— Правда, який чудовий день? В місті спека, а тут приємна прохолода. Я дуже люблю Лазенки о цій годині: людей мало, і кожен може знайти куточок собі до вподоби. Ви любите самотність?

— Я звик до неї.

— Ви ще не бачили Россі?.. — спитала вона, ще більш червоніючи. — Як, ви не бачили Россі? — повторила вона здивовано.

— Ще ні, але я… піду…

— Ми з тітусею були вже на двох спектаклях.

— Я ходитиму на всі.

— Ах, як це добре! Ви переконаєтесь, який це великий артист. Особливо гарно грає він Ромео, хоч він уже… й не першої молодості… Тітуся і я знаємо його особисто ще з Парижа… Дуже приємний чоловік, але насамперед геніальний трагік. В його грі справжній реалізм поєднується з найпоетичнішим ідеалізмом…

— Він, мабуть, справді великий артист, коли викликає у вас таке захоплення і симпатію.

— Ви не помилились. Я знаю, що не зроблю в житті нічого надзвичайного, але принаймні я вмію цінити незвичайних людей… На кожному полі діяльності… навіть на сцені. Але уявіть собі, Варшава не оцінила його належним чином…

— Чи це можливо? Він все ж таки чужоземець…

— А ви злоязикий, — усміхнулась вона. — Але я віднесу це зауваження на карб Варшави, а не Россі… Мені справді соромно за наше місто! Якби я була публікою (звичайно, публікою чоловічої статі), я закидала б його квітами, а руки у мене попухли б від оплесків… А тут оплески дуже ріденькі, а про квіти ніхто й не думає..: Ми ще справжні варвари…

— Оплески і квіти — це такі дрібниці, що на найближчому спектаклі Россі їх буде швидше забагато, аніж замало, — сказав Вокульський.

— Ви певні? — спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.

— Певний… Навіть гарантую, що так буде.

— Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..

— Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…

— Пробачте! — сміючись, перебила його панна Ізабелла. — Ви сказали комплімент самому собі…

Вони повернули від оранжереї назад.

— Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, — знову заговорила панна Ізабелла. — Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, — це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна — це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..

— Він має рацію, коли повен театр для нього — найвище щастя.

— Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? — спитала панна Ізабелла.

— І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, — відповів Вокульський.

Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.

Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:

— Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..

— Не думаю…

— Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.