Поки всі їли і розмовляли, Торес нервово палив, потім звівся і заявив, що їсти він не хоче, йому нездужається.

— Ось що, — поважно почав він. — Я говорю іспанською краще за вас обох, Моргани. Крім того, я певен, що ліпше знаю вдачу іспанських жінок. І, щоб довести вам своє дружнє ставлення, я зараз піду до цієї дами і спробую перекопати її відмовитися від шлюбу.

Один зі списників заступив дорогу Торесу і пішов доповісти про нього, та незабаром повернувся і жестом запросив його зайти. Королева, напівлежачи на дивані, люб’язно кивнула Торесу і дозволила наблизитися.

— Ти нічого не їв? — турботливо запитала вона, а коли Торес заявив, що не мав апетиту, запропонувала: — Може, ти хочеш нити?

Очі Тореса зблиснули. Він відчув, що йому необхідно підкріпитися: за останні дні він досить натерпівся, а тут ще нова авантюра, у якій він вирішив будь-що домогтися успіху. Королева плеснула в долоні і наказала служникові, що з’явився на її поклик, принести й відкоркувати невелике дерев’яне барильце.

— Це вельми давнє вино, воно зберігається вже кілька століть, — сказала Королева. — Та, врешті, ти ж да Васко і, мабуть, пам’ятаєш, що сам привіз його сюди чотири століття тому.

Що барильце це давнє, не могло бути ніяких сумнівів, і Торес. відчув, як від спраги в нього пересохло в горлі: подумати тільки, цілих дванадцять поколінь народися і вмерло відтоді, як це барило перетнуло Атлантичний океан! Служниця налила великий келих, і Торес, винивши його, був вражений м’якістю напою. Та незабаром усе його тіло і мозок відчули чаклунську силу чотирьохсотрічного вина.

Королева запропонувала йому сісти біля її ніг — так їй було зручніше спостерігати за ним — і запитала:

— Тебе ніхто до мене не кликав. Ти щось хочеш мені сказати чи про щось дізнатися?

— Я той, на кого упав вибір, — відповів він, підкручуючи вус і намагаючись набрати бравого вигляду, як то личить справжньому чоловікові-залицяльнику.

— Дивно, — сказала вона. — Я не тебе бачила в Свічаді Світу. Тут, напевно, якась помилка.

— Цілком правильно, помилка, — охоче погодився він, зрозумівши, що її не обдуриш. — Це все вино наробило. У ньому якась чаклунська сила, що змушує мене відкрити тобі своє серце: адже я так жадаю тебе!

Посміхнувшись самими очима, вона знову покликала служницю і звеліла знов)’ наповнити йому келих.

— Тепер, певно, буде друга помилка, га? — піддражнила його, коли він спорожнив келих.

— О ні, Королево! — заперечив Торес. — Тепер у голові в мене цілковита ясність. І я можу приборкати своє серце. Вибір випав Френку Моргану — тому, хто цілував тобі руку; він і буде твоїм чоловіком.

— Це правда. — урочисто сказала вона. — Саме його обличчя я і бачила у Свічаді Світу і відразу зрозуміла, що він призначений мені.

Заохочений її словами, Торес продовжував:

— Я його друг, найліпший друг. Ти, що знаєш усе, безсумнівно, знаєш і те, що за нареченою звичайно дають придане. І ось він послав мене, свого кращого друга, щоби з’ясувати, яке придане в його нареченої, і оглянути його. Тобі, мабуть, відомо, що він один з найбагатших людей у себе в країні, де чимало багачів.

Королева так стрімко підвелася, що Торес зіщулився від страху, очікуючи удару ножем у спину. Проте королева швидко пройшла або, точніше, майнула до дверей, що вели до іншої кімнати.

— Ходи сюди! — владно сказала вона.

Переступивши через поріг, Торес відразу зрозумів, що це її спальня. Але де вже тут було розглядати кімнату, коли королева відразу підняла віко важкої, окутої міддю скрині і жестом підкликала Тореса. Він підійшов і побачив щось таке, від чого хто завгодно міг остовпіти. Так, дівчинка сказала правду! Скриня була доверху наповнена безліччю коштовних каменів: діамантів, рубінів, смарагдів, сапфірів, иайкоштовніших, найчистішої води і найбільших, котрі лежали купою, ніби кукурудзяні зерна.

— Занурюй руки по плечі, — сказала Королева, — і перекопайся, що це не склянки, не плід фантазії чи оманливий сон, а справжнє коштовне каміння. І тоді ти зумієш дати точний звіт своєму багатому другу, який має одружитися зі мною.

І Торес, знетямлений старим вином, зробив, як йому було сказано.

— Невже ці склянки так тебе вразили? — жартуючи, запитала Королева. — Ти так на них дивишся, ніби перед тобою невимовне диво.

— Мені навіть і не спилося, що десь на світі може бути такий скарб, — пробурмотів він, зовсім сп’янівши.