— І я теж, — підтвердив Рафаель. — А якщо ці, — і він кивнув головою убік Тореса і начальника поліції, — не дадуть нам зібрати те, що нам послали боги, то нехай ідуть до дідька. Ми люди, а не раби. Світ великий. Кордильєри перед нами. Ми поселимося в Кордильєрах, і всі будемо багаті і вільні. А які там вродливі й гарні індіанки!..

— І, до речі, позбудемося своїх дружин, нехай залишаються в Сан-Антоніо! — сказав Вісенте. — Давайте рубати дорогоцінне дерево.

Під важкими ударами мачете дерево, гниле і пористе, так і кришилося. Коли воно впало, жандарми нарахували і розділили порівну не сто, а сто сорок сім срібних доларів.

— Щедрий хлопець цей грінго, — мовив Вісенте. — Залишає навіть більше, ніж обіцяв. Може, там ще є?

З-під купи трісок і трухлятини вони витягли ще п’ять монет, затративши на це десять хвилин, що Тореса і начальника поліції допекло до живого.

— Ач, який багатій, навіть порахувати полінувався, — сказав Рафаель. — Напевне, просто розв’язує торбу і висипає звідти гроші. Це, мабуть, та торба, з якою він утікав із Сан-Антоніо, після того як підірвав стіну нашої в’язниці.

Погоня відновилася, і з півгодини вони йшли, не затримуючись, поки не підійшли до занехаяної плантації, на яку вже насунулися джунглі. Напівзруйнований, вкритий соломою дім, розвалені бараки для робітників і хлів, стовпи якого, здавалося, пустили паростки і тепер перетворилися на справжні дерева, і, нарешті, колодязь, із якого, очевидно, ще недавно брали воду, тому що цебро було прив’язане до коловорота зовсім новим шматком ріати [22] , усе свідчило про те, що тут людина відступила, так і не зумівши підкорити дику природу. А до коловорота колодязя на видному місці був прикріплений уже знайомий аркуш паперу, на якому значилася цифра “300”.

— Мати Божа! Адже це ціле багатство! — вигукнув Рафаель.

— А щоб йому довічно горіти на пекельному вогні! — додав Торес.

— Він краще платить, аніж ваш сеньйор Ріган, — єхидно зауважив начальник поліції, доведений уже до повного розпачу.

— Його торба зі сріблом не така вже й велика, — зауважив Торес. — Очевидно, ми підберемо весь вміст цієї скарбниці, перш ніж спіймаємо її власника. Ось коли ми все підберемо і торба спорожніє, тут ми його і накриємо.

— Ходімо далі, друзі, — улесливо звернувся до свого загону начальник поліції. — Потім ми сюди повернемося і на дозвіллі зберемо все срібло.

Августіно знову зірвав зі своїх вуст печатку мовчання.

— Жодна людина не знає, яким шляхом вона буде повертатися і чи повернеться взагалі, — песимістично проголосив він, і, натхненний своєю перлиною мудрості, вирішив подарувати ще одну: — Три сотні в руці ліпше, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, можливо, ніколи більше і не побачимо.

— Хтось мусить спуститися в колодязь, — сказав Рафаель, схопився за плетену мотузку і завис на пій. — Бачите, ріата міцна. Ми спустимо на ній кого-небудь. То хто ж той хоробрий, котрий полізе вниз?

— Я, — визвався Вісенте. — Я цей хоробрий, я полізу…

— І украдеш половину того, що там лежить, — висловив уголос Рафаель свою підозру. — Якщо ти полізеш униз, то спочатку здай нам усі свої гроші. А коли ти вилізеш, ми обшукаємо тебе і тоді довідаємося, скільки ти знайшов. Потім ми все поділимо порівну і повернемо тобі те, що раніше було.

— Раз ви мені не довіряєте, я не полізу заради вас униз, — рішуче заявив Вісенте. — Тут, біля колодязя, я такий же багатий, як кожен із вас. Тоді чому ж саме я маю лізти вниз? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.

— Та лізь ти, заради Бога! — гаркнув начальник поліції. — Хутчіш! Хутчіш!

— Я занадто товстий, ця мотузка мене не витримає, я не полізу в колодязь, — повторив Вісенте.

Усі погляди звернулися на Августіно, мовчазного жандарма, що за один цей день наговорив більше, ніж за цілий тиждень.

— Гуіллермо — иайтонший, — сказав Августіно.

— Ось Гуіллермо туди й полізе! — хором підхопили інші.

Але Гуіллермо боязко зазирнув у глиб колодязя і позадкував, хитаючи головою і хрестячись.

— Не полізу я туди, навіть заради священних скарбів таємничого народу майя, — пробурмотів він.

Начальник поліції вихопив револьвер і запитально подивився на своїх жандармів, ніби шукаючи в них підтримки. Вони відповіли йому згідливо кивками.

— В ім’я усього святого, лізь у колодязь! — погрозливо наказав він маленькому жандармові. — І квапся, а ні — то я тебе так нагороджу, що ти більше ніколи вже ні спустишся, ні вилізеш, а назавжди залишишся тут і згниєш біля цього проклятого колодязя. Правильно я вчиню, хлопці, якщо уб’ю його, раз він не хоче лізти?