— Навпаки, він зовсім холодний, — заперечила Королева англійською. — І водночас розпечений… Нумо, Френку, помацай казан зовні.

Френк підкорився і без вагання притис долоню до стінки казана.

— Він холодніший, аніж повітря в кімнаті, — підтвердив Френк.

— А тепер дивіться! — вигукнула Королева і кинула в казан ще трішечки порошку. — Це вогонь, хоч він і холодний.

— Просто це порошок, який самозаймається і димить, — пояснив Торес, шукаючи щось у кишені піджака. Він вийняв звідти небагато скришеного тютюну, кілька зламаних сірників і клаптик матерії. — Це горіти не буде! — І він із зухвалим виглядом приготувався кинути все в казан.

Королева кивнула йому на знак дозволу, і на очах у присутніх Торес викинув у казан усе, що тримав у руці. Тієї ж миті з казана вирвався стовп диму і розтанув у повітрі. На гладкій поверхні металу не залишилося нічого, навіть попелу.

— І все ж він холодний, — наполягав Торес і, за прикладом Френка, помацав стінку казана.

— Опусти туди палець, — запропонувала йому Королева.

— Ну, ні! — сказав він.

— Слушно, — погодилася вона, — бо стало б у тебе на один палець менше. — Вона підкинула в казан ще порошку. — Тепер дивіться, і кожен побачить те, що йому судилося.

Так і сталося.

Леонсії випало побачити океан, що розділив її і Френка. Генрі побачив Королеву і Френка, яких вінчали так кумедно, що він лише наприкінці зрозумів, який це обряд. Королева побачила себе в якомусь великому будинку: вона стояла на хорах і дивилася вниз на розкішну вітальню, у якій Френк впізнав би вітальню в домі свого батька. А поруч себе королева побачила Френка, який обіймав її за стан. Френку ж постало видиво, яке виповнило тривогою його душу: обличчя Леонсії, неначе мертве, а в чолі, між очима, стирчав, уткнутий по руків’я, гострий кинджал. Проте ані краплі крові не витекло з глибокої рани. У Тореса ж перед очима майнуло те, що, як він зрозумів, було початком його кінця. Він перехрестився і, єдиний із усіх, відсахнувся, не бажаючи дивитися далі. А жрець Сонця побачив свій таємний гріх: обличчя і постать жінки, заради якої він порушив обітницю Богові Сонця, а потім личко і фігурку дівчинки з Великого Дому.

Коли видіння потьмяніли і зникли, усі, ніби змовившись, відійшли від казана, Леонсія, блискаючи очима; як тигриця, накинулася на королеву:

— Твоє Свічадо Світу бреше! Бреше твоє Свічадо Світу!

Френк і Генрі, все ще під враженням баченого, навіть здригнулися, здивовані вибухом Леонсії. Але Королева м’яко заперечила:

— Моє Свічадо Світу ніколи не бреше. Я не знаю, що воно тобі показало. Але я знаю: те, що ти бачила, — правда.

— Ти чудовисько! — вигукнула Леонсія. — Мерзенна, брехлива чаклунка!

— Ми обидві жінки, — з м’яким докором заперечила Королева, — а оскільки ми жінки, то часом самі не знаємо, що робимо і говоримо. Нехай чоловіки вирішать, хто я: брехлива відьма чи жінка з жагучим серцем. А якщо ми жінки й істоти слабкі — будьмо великодушними одна до одної… Тепер, жерче, поговоримо про наше рішення. Як жрець Бога Сонця, ти краще за мене знаєш стародавні наші звичаї й обряди. Ти краще за мене знаєш усе, що стосується мене, і те, як я тут опинилася. Ти знаєш, що завжди від матері до дочки і через матір і дочку наше плем’я передавало і зберігало таємницю цього дому, у якому живе Та, Що Мріє. Настав час і нам подбати про майбутні покоління. До нас прийшли чужоземці, усі вони не одружені. Треба оголосити день весілля, якщо ми хочемо, щоб у нашого племені в майбутньому теж була Королева Мрій. Отже, час настав, потреба назріла і місце визначене. Я запитувала видіння, і вони підказали мені, як діяти. Ось моє рішення: я одружуся з одним з цих трьох, хто був визначений мені долею ще до початку світу. Хай буде так: якщо жоден з них не одружиться зі мною, усі вони вмруть і їх ще теплу кров ти принесеш у жертву на вівтарі Бога Сонця. Коли ж один з них одружиться зі мною, то всі залишаться живі, і час визначить нашу подальшу долю.

Жрець Сонця, тремтячи від гніву, спробував заперечити, але вона спинила його:

— Мовчи, жерче! Ти лише завдяки мені правиш цим людом. Варто мені сказати слово, і… ти сам знаєш, що на тебе чекає. Це буде тяжка смерть. — І вона звернулася до трьох чоловіків: — То хто ж з вас візьме, шлюб зі мною?

Вони зніяковіло і розгублено дивилися один на одного, але ніхто не відповів.

— Адже я жінка! — піддражнила їх Королева. — То невже ніхто не жадає мене? Хіба я не молода? Хіба я не вродлива? Чи маєте такий поганий смак, що жоден не хоче обійняти й поцілувати мене у вуста так, як Френк поцілував мені руку? — Вона поглянула на Леонсію. — Будь ти суддею! Ти жінка, яку кохає багато чоловіків. Хіба я не така, як ти, і хіба я не можу бути теж коханою?

— Ти завжди будеш ласкавішою до чоловіків, аніж до жінок, — відповідала їй Леонсія, і зміст її слів, загадковий для трьох чоловіків, був цілком зрозумілий для жіночого розуму Королеви. — Як жінка, — продовжувала Леонсія, — ти надзвичайно гарна і зваблива. На світі, звичайно, знайдеться чимало чоловіків, радих обійняти тебе. Але застерігаю, Королево: серед чоловіків трапляються досить різні.

Вислухавши Леонсію і поміркувавши над її словами, Королева різко повернулася до жерця:

— Ти все чув, жерче. Сьогодні я маю одружитися. Якщо жоден з чужоземців не повінчається зі мною, усі троє будуть принесені в жертву на твоєму вівтарі. І ця жінка теж! Їй, очевидно, вельми хочеться принизити мене. — Королева говорила це жерцю, але слова її явно призначалися для всіх. — їх тут троє, і одному з них, ще задовго до народження, призначено було стати моїм чоловіком. Отже, жерче, ось що я тобі скажу: поведи їх кудись в інше місце, і нехай вони вирішать між собою, хто з них одружиться зі мною.