– «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»

Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.

Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:

– Ти не могла б…

– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинізмом. – Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…

– Ми з тобою обоє ненормальні, – сказав Кович з гіркотою.

Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:

– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…

Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.

– Яка машина?

Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:

– То яка ж машина?…

Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп'яніння. Долоні змокли – так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.

– Вам здалося, – сказала вона нарешті.

Кович осміхнувся – якось сумно.

– Вам здалося, – промимрила Паула майже крізь сльози – і в цей момент згадала.

Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під'їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками – тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…

Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився – режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…

– Це випадково, – сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…

Кович знизав плечима.

– Що ж, дякую, що ви мені сказали, – пробурмотіла Паула до підлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…

– Випадковість, – луною відгукнувся Кович. – Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав – може, це зі МНОЮ не все гаразд?…

У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула – і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві – до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…

Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…

– А взагалі-то, – вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, – взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…

Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла – зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».

– Це ніби така соціальна програма, і я в них – цінний експонат, – вона всміхнулася. – Трохи чудні, звісно, проте загалом вони – дуже цікаві, симпатичні люди…

Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.

– Ти їм сказала? – неголосно запитав Кович.

Паула помовчала. Перепитала обережно:

– Про що?

Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:

– Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?

Паула мовчала.

Під вікном жваво гомоніли – працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.

Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…

Кович помітив її вагання:

– Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?… Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?…

Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:

– От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.

Паула мовчала.

Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.