Паула мовчала.

Вона й сама не розуміла, чого й досі покірно грається в цю тяжку, нудну, неприємну гру. Чого й досі не сказала – годі? Спершу вона сподівалася, що все це от-от закінчиться, і тоді можна буде піти тихенько, без конфлікту, а на другий раз зі спокійною совістю відмовитися від «тестів»…

Воістину, її здатність влипати в неприємності значно перевершує всі інші її здібності. Розганяй це слушно зауважив…

– Досліджувана, чого ви мовчите?

У тоні лисого експериментатора майнуло обурення. Наче Паула щось йому винна.

Вона опустила голову. Що простіше – дотерпіти до кінця і вже більше ніколи сюди не приходити? Чи висловити… пояснити цьому чоловічкові, що вона йому – не морська свинка?

– Я вам не морська… – почала вона й затнулася. Вона не любила грубіянити – просто роздратування вихлюпувалось за край.

– Великі автомобілі бажаніші, ніж малі, – повторив експериментатор категоричним тоном, відмітаючи можливі заперечення.

Паула покусала губу:

– Ні.

Светр на її спині здавався суцільною цупкою мочалкою. Хотілося закричати й щосили гупнути кулаком по бильцю крісла; експериментатор нудив і нудив, здавалося, від Паулиних мук він має неабияку втіху:

– Дивлячись на лимон, я відчуваю приплив тепла.

– Ні…

– Я завжди читаю газетні передовиці.

– Ні…

– Малі діти надокучливі.

Паула згадала Митика.

– Знаєте, – сказала вона з ненавистю. – На сьогодні, мабуть, годі.

Лисий підняв брови:

– Досліджувана…

– Я вам не досліджувана! – гаркнула Паула, намагаючись видряпатися з обіймів крісла. Це виявилося несподівано важко – руки затерпли, а мереживо делікатних, як здавалося, проводів виявилося чіпким, немов тенета, і Паула боялася зіпсувати светр. Лисий холодно спостерігав за її спробами, потім зверхньо випнув підборіддя:

– Зважте, якщо ваша ласка, що це обладнання коштує дорожче, ніж весь ваш телецентр… Я не розумію вашого роздратування – погоджуючись на експеримент, ви брали на себе певні нескладні зобов'язання, хіба не так?

– Нескладні? – Паула відчувала, як тремтить її голос. – Ваші ідіотські… нескладні?!

– Вгамуйтесь, – у голосі лисого зміцніла крига, – інакше доведеться визнати, що тест на психічну врівноваженість дав украй негативний результат.

– Мені плювати!.. – якийсь дротик, зачепившись клемою, таки видер нитку з Паулиного рукава, і плетений візерунок провис величезною потворною петлею. Паула закусила губу, щоб не розплакатись. Вона сама винна, її ідіотська нерішучість – ЩО її змусило сюди припхатися?!

– Припиніть істерику, – сказав лисий з огидою. – Раз у житті вам випала нагода зробити щось корисне для людей…

Від образи Паулі навіть плакати перехотілося. Куций експериментатор мав за ніщо її роботу, і навіть самий факт її, Паулиного, існування; на його думку, єдино корисні для людей були тільки він сам та ще піддослідні пацюки, запаковані в зуболікарське крісло…

Лисий витлумачив її оніміння як готовність до роботи. Чи просто скористався хвилинною слабкістю жертви – вибрався з-за свого пульта, підійшов до Паули, по-хазяйському поправив зірвані датчики:

– Спочатку ви справляли значно приємніше враження. Заспокойтесь і спробуйте зрозуміти, що ваша примха – це тільки ваша примха, – товстий шмат пластиру ліг їй на праве зап'ястя.

Паула відчула свою безпорадність. Як любила казати Стефана – «вантажать на того, хто спину підставляє». Стефана нізащо б не дозволила втягти себе в якусь дурнувату історію. А якби й дозволила, то зуміла б сказати «ні», та так, що й лисий експериментатор почув би…

Безшумно відчинилися двері. Тобто Паула дверей не бачила, але відчула, як миттєвий протяг прохолодно лизнув ноги. Лисий підняв голову й недоброзичливо втупився за Паулину спину.

– Щось ви довго, – сказав хтось невидимий, і голос у нього був низький, наче в океанського теплохода, та якщо теплохід реве на все горло, то чоловік говорив тихо, майже пошепки.

– Я хочу виконати роботу, – повчально відповів лисий. – Виконати її якнайкраще, а не побити рекорди швидкості…

Двері причинились, і Паула злякалася, що чоловік з низьким голосом задовольнився відповіддю лисого й пішов, залишивши все як є; та через секунду вона зрозуміла, що помилилась. Невидимий співрозмовник лисого зачинив двері, зоставшись у кімнаті.

Лисий тим часом поважно пройшов до свого пульта, підняв на Паулу очі – і погляд його був украй неприязний:

– Продовжимо… Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків.

Паулі раптом стало смішно.

Може, тому, що лисий поставив своє дурне запитання з перебільшеною серйозністю, а може, тому, що в особі нової, невидимої людини вона враз відчула підтримку, але вона розсміялась і насилу видушила крізь сміх:

– Ну… це… залежить… у яких… чоловіків…

– Що тут смішного?! – загорлав експериментатор, причому доволі грубо. – Якщо ваших розумових здібностей вистачає тільки на це, то постарайтеся свою дурість приховати!..