– Це зайве, – неголосно сказали в Паули за спиною. – Цілком зайві слова, Борк.

Вона нарешті побачила власника низького голос – широку спину під коричневою замшевою сорочкою. Чоловік обійшов її крісло й попрямував до пульта. Ставши за спиною в лисого – той ледве сягав йому до плеча, – підняв погляд на Паулу; обличчя в нього було ледь асиметричне, вузьке й смагляве, і несподівано світлими здавалися очі – яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.

– Некоректні показники, – повідомив незнайомець, вивчивши нарешті Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

Лисий набурмосився:

– Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

– То полегшіть собі роботу, – сказала Паула з крісла. – Я до вас у піддослідні не напрошувалася…

Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.

– Закінчуйте серію, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

– Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!

Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:

– Ні-і…

– Кішки білої масті часто страждають на глухоту!

Паула завагалася, здивована питанням, – і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.

– Так! – повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно – так, наче на важливому іспиті ш зненацька й спритно підказали.

– Вечірні сутінки викликають тривогу!

– Ні! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

– Використовувати жуйку неестетично!

– Так!

– Барвиста постіль краща за білу!

Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.

– Ні, – з гордістю повідомила вона лисому. – Нітрохи.

– Серію закінчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.

– Я вільна? – життєрадісно поцікавилась Паула.

Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори – Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.

– Обережно… Краще я сама…

Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:

– Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена, які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, – вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…

– Уставайте.

Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.

– Я… – вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. – Мені б…

– Ходімо.

Кімната здавалася перевертнем – половину її було обставлено, мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:

– Не любимо лікарів?

– А за що їх любити? – пробурмотіла Паула збентежено.

– Це як подивитися, – незнайомець усміхнувся. – Вас звати Паула Німробець. А я – Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.

– Дуже приємно, – сказала Паула непевно.

Десять хвилин тому – в туалеті – вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи – усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!

Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, – міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.

– Шкодуєте, що до нас прийшли?

Чоловік на ім'я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.

Паула зітхнула:

– Шкодую.

Тритан усміхнувся знову:

– Наша провина… Моя провина.

– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.

Тритан сів за стіл, висунув шухляду:

– До того…

У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…