А разом з дощем почалися дивовижі.

Уранці, вже у дверях, Стефана стягла з Паули її улюблену легку курточку й всучила теплу – жовту, осінню й смутну. Протестувати не було сенсу – будь-які аргументи тільки затягували заздалегідь програну суперечку. Стефана особисто простежила, щоб проїзний і монети з кишень улюбленої курточки перебралися в кишені нелюбої, – і аж тоді випустила Паулу, котра, зрозуміло, спізнилася на роботу.

Розганяй не дорікнув їй ані поглядом.

– Як? – спитала секретарка Лора, коли занурена у свої думки Паула повернулася в приймальню.

– З руки їсть, – повідомила Паула і вийшла, лишивши секретарку в благоговійному здивуванні.

У фільмотеці вже полагодили погризену пацюками систему, і бабуся-фільмотекарка переписала для Паули замовлений матеріал; дощ за вікном періщив без упину. Знімаючи з вішалки жовту осінню курточку, Паула оцінила Стефанину передбачливість.

Руки її звично пірнули в кишені; каблуки процокали по коридору – і нерішуче спинилися.

Щось було не так.

Перша, найприродніша, думка була – що куртка чужа. Дуже схожа на Паулину – вона взяла її помилково, треба скоріше поміняти…

Але її руки вже намацали в кишенях гаманець зі звичним брелоком, магнітну картку для метро і зім'яту кульку непотрібних папірців. Вона піднесла їх до очей – точно, оце чек з магазину, це стара Лорина записка, це Митиків паперовий кораблик…

Паула стояла посеред коридору, і вигляд у неї був, певно, дурнуватий.

Друга, найдивовижніша, думка – що вона, Паула, зменшується. Якісь лихі чари спричинили її стрімкий зворотний ріст, і незабаром вона стане завбільшки як немовля… Саме тому її стара, трохи тісна куртка стала тепер величезною, побільшала розмірів на три, саме тому вона висить на своїй власниці, як на городньому опудалі.

Паула повернулась до вішалки. Переконалася, що іншої жовтої куртки на гачках немає; згадала Митикові витівки – і роздратовано відкинула цю думку. П'ятилітнє хлоп'я проникло в будинок телебачення, щоб містифікувати неуважну тітку…

Повз неї пройшло двоє знайомих дівчат з адміністративного відділу:

– Привіт, Пауло… Ти чого?

– Нічого, – відгукнулася вона сухо. – Трамвая чекаю.

Дівчата, мабуть, образились.

Добравшись до найбільшого вікна, вона розклала куртку на підвіконні. На правому рукаві була запрана пляма – ще казна-коли Паула влізла ліктем у тістечко. Друга знизу кнопка трохи поіржавіла. Підкладку на кишенях було підшито коричневими нитками; з кожною новою деталлю, такою знайомою і такою красномовною, Паула дедалі більше торопіла.

Дощ за вікном трохи вщух; рядами стояли яскраві машини з написом «Телебачення», і до однієї з них прямував оператор Сава, а за ним асистент обережно тяг зачохлену камеру.

Паула оглянула себе. Джинси – ось вони, не побільшали. Светр… туфлі, врешті-решт…

Вона пройшла в туалет і подивилася на себе в дзеркало. Про всяк випадок спробувала дотягтися до вимикача; усвідомлення того, що вона принаймні не маліє на зріст, її несподівано заспокоїло. Дивна куртка повернулася на вішалку – зрештою, до фільмотеки два квартали, Паула добереться й так…

І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам'яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, щоб підійти до вішалки.

Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»

Куртка була на місці. Цілком колишня – звичайного Паулиного розміру.

На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.

Поспішив Митик.

Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, – це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:

– Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!

Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:

– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..

Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.

На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:

– Дівчино! Шановна дівчино!

Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.

Хлопець був абсолютно незнайомий – років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець – студент консерваторії.