Я збентежена.

— І виявилося, що то був таки один із хлопців?

— Ні. Сміх лунав ізсередини машинного відсіку, і я здогадався, чому він видався мені таким знайомим. То був Стюарт. То він сміявся. А коли я обернувся, щоб продовжити ремонт шланга, то…

Джейк замовкає, явно не бажаючи продовжувати речення. Я напосідаю на нього.

— Що? Що сталося в той момент?

— На якусь мить, — каже Джейк, — на якусь мить я його побачив, клянуся. Я знаю, що насправді цього не було, але здавалося, наче то було насправді. І мені стало лячно. Саме тому, що видіння було таким реальним! Немов він і справді був з нами тут.

Навіть не знаю, як реагувати на сказане. Може, Джейк просто кайфує, викуривши частину трави, яку він відібрав у Марка? А може, він сильно вдарився головою під час сьогоднішніх перипетій?

— Я ж казав тобі, що це буде божевільна розповідь.

— Не така вже й божевільна, — намагаюсь я заспокоїти його. — Інколи, коли я йду по вулиці у Нью-Йорку, мені самій здається, що я бачу Стюарта.

— Ти кажеш про те, що бачиш людей, схожих на Стюарта, а я кажу, що бачив…

Джейк знову замовк, не закінчивши речення. Тож це роблю за нього я.

— Бачив привида?

Я не психіатр, але мені страх як кортить опинитися на місці моєї подружки Сари. Якби Джейк сказав їй усе це, сидячи у неї в кабінеті на Мангеттені, то як би вона відреагувала? Якщо чесно, не знаю. Але, гадаю, це було б щось креативніше, аніж примітивне: «Привидів не існує в природі, Джейку».

І тут мені дійшло. Ми ж удвох ніколи по-справжньому про це не говорили!

— Ти гадаєш, це через відчуття провини? — питаю я.

Він глянув на мене так, наче я відхилила важку гігантську штору, що приховувала його заповітні думки.

— Я ж був його братом…

— А я була його дружиною. Я переживала дуже непростий період нашого шлюбу, а тут мені трапився ти. Ніхто з нас не чекав, що таке станеться. Те, що ми зробили, було недобре, і ми обоє згодом це збагнули.

— І ти навіть швидше, ніж я.

— Я мала думати про дітей, Джейку. І про Стюарта, попри його штучки.

Він сумно киває.

— Знаю. Ти вчинила правильно.

— Річ у тім, що ми ніколи не зможемо змінити те, що вже сталося. І якщо чесно, я б не хотіла нічого міняти.

— Я теж. — Із цими словами Джейк кладе свою руку на мою, а потім прибирає.

Він через силу посміхається, і ми залишаємо цю тему. Принаймні, поки що. Ми допиваємо вино і навіть примудряємося трохи посміятися навздогін нашому першому дню в морі, який видався просто катастрофічним.

Та коли я, сказавши «добраніч», умощуюся спати, наша розмова з Джейком починає відлунювати в моїй голові. Надто вже добре знайоме мені те відчуття провини, яке залишив по собі наш роман. Воно спустошило мою душу і досі спустошує. Особливо тому, що навіть Джейк не знає усієї правди.

І якщо існує таке поняття, як «промінь надії», то він мене знайшов. Я незле засвоїла життєвий урок. Мені трапив-

ся другий шанс покохати, і зараз моє кохання чекає на мене в Мангеттені.

Хай там як, але я не зможу зраджувати Пітера. Я люблю його більше за саме життя.

Повільно, спокусливо дражнячись, відчинила Бейлі Тод двері своєї двокімнатної квартири в Ґринвіч-Вілиджі. На її обличчі була бісівська посмішка, а на решті тіла — майже нічого. А якщо точніше, то чорний бюстгальтер і трусики.

Саме це і сподівався побачити на ній сьогодні Пітер Карлайл.

Інколи Бейлі вдягала яскраво-червоне, інколи — сніжно-біле. Але ніщо так не збуджувало Пітерові кров, напомповуючи її туди, куди треба, як коли вона вбирала чорну як смола білизну. В чорній білизні Бейлі була схожа на розпусну хвойду, але саме це і приваблювало Пітера Карлайла.

— Привіт, красунчику, — проворкотіла вона дещо награно, але не дуже. Принаймні, Пітер сподівався, що в неї до нього щирі почуття.

На якусь мить він затримався у коридорі, оглядаючи Бейлі з ніг до голови так, наче вона була разюче гарним та коштовним витвором мистецтва. Густе каштанове волосся, хтиво-замріяні очі, бездоганне двадцятип'ятилітнє тіло, і досі туге, як баскетбольний м'яч. Але справжнім шедевром природи її робило миловидне обличчя з безневинним ангельським виразом. Стосовно жінок є одне дуже слушне правило: вдвічі молодша плюс сім років. І Бейлі під це правило більш-менш підпадала.

— Я цілий день тільки про тебе й думав! — захоплено видихнув Пітер, і це було недалеко від істини.

Бейлі іронічно схилила голову.

— Навіть коли цьомкав свою дружину, бажаючи їй гарної подорожі?

— Так, особливо в той момент, — анітрохи не вагаючись, відповів Пітер. Бейлі двадцять п'ять; Кетрін — сорок п'ять. У його свідомості не виникало жодної суперечності: Бейлі однозначно була для нього на першому місці, хоча Кет і справді виглядала доволі добре для своїх років. А років їй було стільки, скільки і йому.