–  Тебе відомщено, Оверку з Ніжина!
– сказав я і перехрестив мертвого козака, а сам подумав, що шукати милосердя на вітчизняній війні все одно, що - голку в стозі сіна. Нема пощади!

…Ми з сотником спустились з валів і підійшли до майдану, де збиралась старшина обох полків, обложених у Конотопі, - Ніжинського та Чернігівського.

–  Доповідайте про втрати, панове, - звелів осавулам і сотникам комендант Конотопського ґарнізону полковник Григорій Гуляницький.

Я стояв осторонь і придивлявся до цього чоловіка, від якого залежала доля міста та його мешканців, доля п’яти тисяч козаків та й моя доля, зрештою. Насамперед він відрізнявся від тогочасних полковників своїм одягом - вони, як правило, навіть у найстрашнішу спеку одягали жупани, а поверх - кунтуші. Григорій же Гуляницький, зневажаючи всі модні віяння, був у простій полотняній сорочці, поверх якої, щоправда, одягнув дорогу посріблену кольчугу зі сталевими бляшками на грудях. З німецькою місюркою на голові та шведським палашом на поясі полковник Гуляницький мав цілком европейський вигляд.

Коли коротка військова рада закінчилась і старшинам було дано наказ трохи перепочити, але не втрачати пильности, я підійшов до пана полковника Гуляницького і попросив сказати кілька слів для читачів газети «Ніч».

–  Добре, пане писарю, я згоден дати інтерв’ю для вашого часопису навіть без гонораріуму, бо поважаю людей інтелектуальної праці, але перед цим запрошую вас відобідати зі мною та моїми осавулами.
– Таким надзвичайно чемним, поштивим та вишуканим був одвіт пана полковника.

Ми ввійшли в будинок, що правив за штаб-квартиру пана коменданта ґарнізону. Господиня, дуже доброзичлива, гарна і ще досить молода молодиця, вклонившись ґраційно, запросила до світлиці, де був довгий стіл і дубові лави.

–  Це пані Наталка Вареникова, - пошепки сказав мені сотник Непийвода.
– Гарна молодиця, як бачиш, спудею, а до того ще й багата, бо тримає цілі лани землі над Сулою і має ще кам’яницю у володінні.

–  Що, вдова?
– спитав я співчутливо.

–  Солом’яна, - відповів сотник.
– Вона побралась зі своїм чоловіком Гедеоном Вареником, багатим конотопським козаком, вісім років тому. Кажуть, що з великого кохання, бідний Гедеон так її любив, так любив, що аж хотів був йти топитись у Сулі, коли зваблива Наталка вагалась виходити за нього заміж. Згодом все-таки вийшла. Але прожили вони недовго, через півроку бідний Гедеон все кинув і втік на Запоріжжя, так, кажуть, тікав, що навіть не взяв свого нового малинового кунтуша і шапки з решетилівських смушків.

–  І що, ця сердешна Наталка дуже сумувала за тамтим Гедеоном?
– спитав я, придивляючись до господині. Так, вона була не дуже гарна, але мала в собі якісь чари, я відчув її потужну енерґетику, коли вона пройшла повз мене з макітрою вареників. Вона глипнула на мене своїми зеленими очиськами і в мене, чесно зізнаюсь, шановні читачі, затерпло в п’ятах. Я відчув, що ця емансипована Наталка, від якої втік чоловік, може робити зі мною все, що захоче, - сукати мотуззя, ліпити віслючків чи баранців з мого розм’яклого єства.

–  Де там вона, брате, сумувала за своїм благовірним, - відповів мені сотник Непийвода, - вона зовсім не журилася, бо це не жінка, це якийсь monstrum. Живе собі, як вареник в сметані, все має, ні за що не журиться, а ходить до неї якийсь чорновусий Марко.

–  Відьма?
– з жахом спитав я.

–  Я не знаю, - чесно відповів сотник.
– Але люди різне говорять. Кажуть, що їй служить ворог genus humanum, суть роду людського…

–  Пане сотнику, Непийвода, - весело і рвійно, як вітер, защебетала ця інфернальна Наталка, - що ти там лякаєш нашого гостя-писарчука, сідайте, нумо, до столу та наливайте горілки. Якої бажаєте, пане спудею?
– Вона підійшла до мене ззаду, лягла на мої плечі своїми вогненними персами і обняла за шию голими руками. В одній руці тримала розписаного куманця, в іншій - штоф голубого скла.
– Якої б ви хотіли, - прошепотіла відьма мені на вухо, - шафранівки чи калганівки?

–  Перцівки, - поборюючи спазми, які хвилями стискали моє горло, відповів я…

Тут, шановні читачі, я відчув таке, таке… словом цілу гаму почуттів - від містичного жаху до майже оргастичного екстазу але… але краще я цю історію прибережу для журналу «Лель», а в такій поважній газеті, якою є ваша улюблена «Ніч», ми будемо серйозні, добропорядні, благочестиві, патріотичні, трохи українофільні, трохи русофобні, але, як завжди, суворо об’єктивні…

–  Віват, - вигукнув полковник Гуляницький, підносячи гранену голубого скла чарку з калганівкою.
– Віват, мої мілітарні побратими, дорогий гостю-журналісте, і особливе віват, наша конотопська красуне, Наталко, зваби якої теж допомогли нам здобути славну вікторію над північним супостатом… Віват!…

Того дня, шановні читачі, як ви, очевидно, зрозуміли, мені не вдалося взяти інтерв’ю у полковника Григорія Гуляницького, але я був у охопленому війною Конотопі, слава Творцеви, не один день. Тому далі буде.

–  Пане полковнику, щойно ми спільними зусиллями відбили атаку ненависного ворога. Скажіть, будь ласка, що стало запорукою цього успіху? Щирий патріотизм та висока боєздатність українського війська, чи уміле командування в цих непростих умовах і фахове володіння тактикою позиційного бою, а може, усвідомлення своєї високої місії - захищати територіальні та державні цілісности Української Держави? А може - все це докупи і стало ґарантом перемоги?

–  Так, пане письменний.

–  Пане полковнику, в мілітарних колах України Ви відомі як професіонал найвищої проби - блискучий тактик, досвідчений фортифікатор, вмілий командир. Відомо, що Ви брали участь у експедиційному поході Українського леґіону в Францію, в складі польських бригад бились з російськими ордами, командували піхотним батальйоном у дивізії генерала Кривоноса під час україно-польської війни, відзначились під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, під Батогом захопили в полон польського генерала. Ви нагороджені багатьма урядовими нагородами України, зокрема, орденом Богдана Хмельницького І ступеня та орденом «Шлях Сагайдачного». Скажіть, будь ласка, чи є різниця, кого бити во ім’я України - татарів, турків, поляків чи москалів?