–  Та що там гратись в ейфоризми, - перебив його чорт, - я власник цієї газети.

–  Так, так, - спантеличився Семен, - не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, - ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…

–  Скільки, - трохи протверезів Автовізій.

–  Стільки, - втрутився чорт, - що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.

–  Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю!
– сказав мляво Автовізій Семенові.

–  Та нє, - засміявся Семен, - пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.

–  І це не псевдонім, - кинув Чортенко.

–  То це жарт?
– розчаровано протягнув Автовізій.

–  Щодо чорта - жарт, а пропозиція цілком реальна.

–  А гроші?
– пожвавився Автовізій.

–  Гроші - не жарт, - твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».

–  Тоді я згоден, - байдуже сказав Автовізій.

–  Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, - стурбовано промовив Семен.

–  Як ЩО, - писати, - відповів Автовізій, - я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку?
– діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.

–  Писати будеш репортажі з місця бойових дій, - поважно промовив Семен.

–  На війні - подвійний гонорар!
– поспіхом сказав Автовізій.

–  Звичайно, - кинув чорт Воланд-Басаврюк.

–  На яку війну я маю поїхати?
– професійно розпитував Автовізій.
– На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?

–  На україно-російську!
– відповів чорт.

–  На цукрову, автомобільну чи соняшникову?
– допитувався Автовізій.

–  На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, - повідомив Семен.

–  Але ж така ще не почалась.

–  Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, - сказав Семен.

–  На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.

–  Рівно 340 років тому, - додав Воланд.

–  Ви що, купили машину часу? То це - сенсація!
– пожвавився Автовізій.
– Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я - згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби.
– Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.

–  Ні, пане Самійленку, - сказав чорт, - ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, - Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, - нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.

–  Спритний, безжалісний, безстрашний, цинічний, користолюбивий, який за добрі гроші напише некролог живому-здоровому рідному батьку, - перебив свого шефа Семен.

–  Дякую, друже, але ти забув додати - талановитий, - образився Автовізій.

–  Та кинь, хлопче, тобі пішла добра карта, - поблажливо сказав Чортенко, - вибір впав на тебе - цікаві пригоди, захоплююча подорож, збуджуюча небезпека, а в результаті, слава і гроші, що ще потрібно талановитому і нелінивому писаці?

–  Великі гроші!
– уточнив Автовізій.

–  Що?
– спитав Семен.

–  Гроші, кажу, великі, - сказав Автовізій.
– Бо я теж хочу в білих штанах, в Ріо-де-Жанейро. Але як я потраплю в 1659 рік? Та що мене більше цікавить, ЯК я звідти повернусь, аби написати те, що там побачу?

–  Цілком законна цікавість, - сказав пан Басаврюк, - поясни йому, Шімоне.

–  Охоче, - почав Семен Черевичник.
– Потрапити у минуле людині кінця другого тисячоліття, такій, як є, у джинсах і з диктофоном, практично неможливо. Але є спосіб! Він називається кармопортація. За найновішою окультною технологією, ти, Автовізій Самійленко, вільний журналіст України, покидаєш свою грішну плоть, одягнуту в американські джинси та бельгійську шкірянку, і вселяєшся в тіло біглого бурсака філозофа й пиворіза, письменного мандрівного дяка…