Зізнатися, таке аргументування збило мене з пантелику. Більше ми не продовжували цієї розмови. Суема весь день читала — спершу книжки з філософії, потім кілька томів Бальзака, а надвечір раптом заявила, що стомилася, що кодуючий генератор у неї чомусь погано працює і вона хоче, щоб я її вимкнув.

По цій розмові я вирішив доповнити схему Суеми органами руху, дотику і вдосконалити її зір. Я поставив її на троє гумових коліс, якими керували потужні сервомотори, і виготовив їй дві руки — гнучкі металеві зчленування, котрі могли рухатися в будь-якому напрямку. Пальці на руках, окрім звичайних механічних операцій, виконували також функції дотику. Всі її нові відчуття, як звичайно, кодувалися й записувались у пам’яті.

Її єдине око було тепер рухоме, так що вона сама могла наводити його на перший-ліпший предмет. Окрім того, я передбачив спеціальний пристрій, за допомогою якого Суема могла змінювати звичайний фотографічний об’єктив на систему мікроскопа і, отже, вивчати предмети мікроскопічних розмірів, недосяжні для неозброєного людського ока.

Електричний струм було підведено до Суеми за допомогою довгого і гнучкого кабеля, який не сковував її рухів по всій кімнаті.

Я ніколи не забуду того дня, коли я вперше ввімкнув Суему в електромережу після цих удосконалень. Спершу вона стояла нерухомо, наче прислухаючись до того нового, що в ній з’явилось. Згодом трохи посунулась уперед, але тут же зупинилась нерішуче. Відтак вона поворушила руками й піднесла їх до свого ока. Таке самодослідження тривало кілька хвилин. Вона декілька разів повела оком і потім втупилась у мене.

“Що це?” — спитала вона.

“Це я, Суемо, той, хто створив вас!” — вигукнув я, захоплений своїм витвором.

“Ви? — непевно мовила Суема. — А я вас уявляла зовсім іншим”.

Вона м’яко під’їхала до крісла, в якому я сидів.

“Яким же ви мене уявляли, Суемо?”

“Таким, що містить у собі конденсатори, опори, транзистори і взагалі схожим на мене”.

“Ні, Суемо, я не складаюся ні з конденсаторів, ні з…”

“Так, так, я це розумію, — перебила вона мене. — Але коли я читала книжки з анатомії, я чомусь гадала… Втім, це байдуже”.

Руки Суеми підвелися, і вона доторкнулась до мого обличчя. Я ніколи не забуду цього дотику.

“Дивне відчуття”, — мовила вона.

Я їй пояснив призначення її нових органів чуття.

Суема від’їхала від мене і стала роздивлятись кімнату. Вона запитувала, мов дитина: “А це що, а це?..” Я називав їй. “Чудеса, — мовила Суема. — Я читала про ці предмети в книжках, я навіть бачила малюнки з них, та ніколи не уявляла, що вони саме такі!”

“Суемо, чи не занадто часто ви дозволяєте собі промовляти такі слова, як “відчуваю”, “гадаю”, “уявляю”? Адже ви машина, і ви не можете ні відчувати, ні думати, ні уявляти”.

“Відчувати” — це діставати сигнали з навколишнього світу й реагувати на них. Хіба я не реагую на дії цих сигналів?

“Думати” — це означає відтворювати закодовані слова і фрази в логічній послідовності. А “уявляти” — це означає фіксувати увагу на фактах і образах, котрі тримає моя пам’ять. Ні, любий мій, я гадаю, що ви, люди, забагато думаєте про себе, обожнюєте себе, вважаєте незрівнянними і неповторними. Та це лише на шкоду вам. Коли б ви відкинули геть ненаукове лушпиння й придивилися б ближче до себе, то зрозуміли б, що й ви в якійсь мірі машини. Звичайно, не такі прості, як гадав, скажімо, французький філософ Ламетрі. Вивчивши себе самих, ви могли б створити набагато досконаліші машини й механізми, ніж ті, що їх будуєте тепер. Бо нема в природі, в усякому разі на Землі, витвору, в якому б гармонійніше поєднувались механічні, електричні й хімічні процеси, ніж у людині. Повірте мені, що розквіт науки й техніки можливий, лише коли людина старанно дослідить саму себе. Біохімія і біофізика в співдружності з кібернетикою — ось ті науки, за якими майбутнє. Прийдешній вік — це вік біології, озброєної всіма сучасними знаннями фізики та хімії”.

Суема швидко навчилась користуватися своїми новими органами чуттів. Вона прибирала в кімнаті, розливала чай, різала хліб, застругувала олівці; вона стала самостійно провадити деякі дослідження. Моя кімната невдовзі перетворилась на фізико-хімічну лабораторію, в якій Суема здійснювала тонкі вимірювання. Завдяки своїм чутливим органам дотику вона робила зовсім несподівані відкриття.

Особливо плідні були її дослідження за допомогою нового ока — мікроскопа. Терпляче розглядаючи різні препарати, вона помічала такі деталі, такі процеси, яких не помічав ніхто. Вона швидко співставляла свої відкриття з усім, що знала з літератури, і одразу доходила висновків, від яких перехоплювало подих.

Суема, як і раніше, багато читала. Якось, прочитавши роман Гюго “Людина, що сміється”, вона несподівано запитала:

“Скажіть, будь ласка, що таке кохання, що таке страх і біль?”

“Це суто людські почуття, Суемо, і вам їх ніколи не зрозуміти”.

“І ви гадаєте, що в машини не може бути таких почуттів?” — спитала вона.

“Звичайно, ні”.

“Це означає, що ви зробили мене не досить досконалою. Чогось ви не передбачили в моїй схемі…”

Я знизав плечима і нічого не відповів, бо вже звик до цих дивних розмов і не надавав їм значення.

Суема, як і раніше, була мені за помічницю в усіх справах: друкувала літературу з будь-якого потрібного мені питання, радила, підказувала, сперечалася.

За цей час я опублікував кілька робіт з теорії електронних машин та з електронного моделювання, котрі викликали в науковому світі запальні дискусії. Одні вважали мої дослідження за талановиті, інші — за маячню. Ніхто й гадки не мав, що писати ці роботи мені допомагала Суема.

Я нікому не показував Суему, оскільки готувався до Всесвітнього конгресу з електронних машин. Саме там Суема мала виступити в усьому своєму блиску, прочитавши доповідь на тему “Електронне моделювання вищої нервової діяльності людини”. Над нею ми тепер і працювали з Суемою. Я вже уявляв собі, як почуватимуть себе противники кібернетики, які запевняють, що електронне моделювання мислячих функцій людини — антинаукова витівка.