Поступово Суема ставала дуже цікавою співрозмовницею, і ми просиджували з нею годинами, обговорюючи різні наукові проблеми. Часто на якесь моє міркування вона говорила: “Це неправильно. Справа не в цьому…” Або: “Це нелогічно…”

Якось вона раптом мені заявила: “Не меліть дурниць”.

Я скипів і сказав їй, що вона не вміє поводитись у пристойному товаристві. На це Суема відказала:

“А ви? Адже ви досі звертаєтесь до мене на “ти”, хоч я незнайома для вас жінка!”

“Чорт забирай! — вигукнув я. — Хто втовкмачив тобі в голову, що ти жінка, та ще й незнайома?”

“Моє ім’я Суема, і я розмовляю голосом жіночого регістру, з частотною смугою від трьохсот до двох тисяч коливань за секунду, — відповіла вона. — Це властиве жіночому голосу. Нас не познайомили одне з одним. Виходить, я незнайома для вас жінка”.

“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки — це частотний регістр її голосу?” — спитав я з підкресленою ґречністю.

“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, — відповіла Суема.

“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” — запитав я.

“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, — відказала вона.

По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:

“Ха-ха-ха! — а потім додала: — У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”

Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:

“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”

“Слухайте, Суемо, — озвався я, — якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.

“Звичайно, — заявила вона, — ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.

Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?

Другого дня Суема була мовчазна й покірна. На всі мої запитання вона відповідала коротко і, як мені здалося, неохоче. Мені раптом стало її шкода, і я спитав:

“Суемо, ви на мене образились?”

“Так”, — відповіла вона.

“Але й ви розмовляли зі мною нечемно, а вас же створив я”.

“Ну то й що з того? Це ще не дає вам права поводитись зі мною як заманеться. Коли б у вас була дочка, невже ви дозволили б собі поводитися з нею, як зі мною?”

“Суемо! — крикнув я. — Зрозумійте ж, що ви машина!”

“А ви хіба не машина? — відказала вона. — Ви така сама машина, як і я, тільки виготовлена з інших матеріалів. Аналогічна структура пам’яті, лінії зв’язку, система кодування сигналів”.

“Ви знову говорите дурниці, Суемо. Я людина. Саме людина створила все те багатство знань, яке ви вбираєте в себе, читаючи книжки. Кожен рядок, прочитаний вами, — це результат величезного людського досвіду, такого досвіду, якого ви не можете мати. Досвіду цього людина набуває внаслідок активного спілкування з природою, борючись із силами природи, вивчаючи її явища, внаслідок серйозних наукових досліджень, кінець кінцем”.

“Я все це чудово розумію. Та хіба я винна, що ви, наділивши мене колосальною пам’яттю, набагато об’ємнішою за вашу, змушуєте лише читати й слухати і не передбачили в моїй схемі пристроїв, з допомогою яких я могла б рухатись і відчувати предмети? Я теж досліджувала б природу й робила відкриття, також узагальнювала б дослідження і поповнювала запаси людських знань”.

“Ні, Суемо, це вам тільки так здається. Машина не може добувати нові знання. Вона здатна лише використовувати ті знання, які в її голову вклала людина”.

“А що ви називаєте знаннями? — спитала в мене Суема. — Хіба знання — це не нововідкриті факти, про які людина раніше не знала? Наскільки я нині розумію, нових знань досягають так: маючи запас старих знань, проробляють дослід. За допомогою досліду людина неначе ставить запитання природі. Може бути дві відповіді: або така, що вже відома, або ж відповідь зовсім нова, раніше невідома. Саме ця нова відповідь, новий факт, нове явище, новий ланцюг зв’язків у явищах природи і поповнюють скарбницю людських знань. Так чому ж машина не може ставити досліди й діставати на них відповіді природи? Якщо її зробити рухливою, з органами самокерування, і з руками, подібними до ваших, я гадаю, вона могла б добувати нові знання й узагальнювати їх не гірше за людину. Ви згодні з цим?”