— Коли ж скінчиться ця арифметика? — глибоко зітхнувши, мовила студентка Саратовського університету. Це вона приймала від мене числову естафету і передавала її то праворуч, то ліворуч.

— Авжеж, не весела гра, — озвався я.

— Пропала неділя, — пробурчала вона.

Було дуже жарко, і вона раз у раз повертала червоне розгніване личко до північної трибуни, де стояв Зарубін. Дивлячись у блокнот, він диктував числа “заспівувачеві”, Альберту Сагірову.

— Ще година, — мовив я похмуро, зиркнувши на годинник, — нуль-нуль-один-нуль!

— Один-нуль-нуль-один, — передала моя напарниця сусідові справа. — Знаєте, я не витримаю…

— Йти не можна! Нуль-нуль-один-один!

— Один-один-один-нуль! Та цур їм! Краще я потихеньку піду. Мені вже паморочиться в голові…

І, не кажучи більше ні слова, вона підвелася й рушила в напрямку західної трибуни, до виходу.

— Один-нуль-один, — почув я позад себе.

“Кому ж тепер переказати?” — замислився я. І тому що іншого виходу в мене не було, я повідомив це число хлопцеві, котрий сидів ліворуч студентки, яка зникла. До кінця гри через мене пройшло ще п’ять чисел, відтак почувся голос Зарубіна.

— Гру закінчено. Можна розходитись…

Ми посхоплювалися з місць і зачудовано дивилися на центральну трибуну. Потім усі заговорили, замахали руками, передаючи і словами й жестами невдоволення.

— Навіщо все це? Дурниці якісь! Щось на взірець гри в “зіпсований телефон”! А хто переміг? І взагалі в чому суть гри?

Наче вгадавши всі ці запитання, Зарубін весело повідомив:

— Наслідки гри буде оголошено завтра вранці, в актовому залі університету…

Другого дня ми зібралися в актовому залі університету обговорити останнє й найцікавіше питання нашого з’їзду: “Чи мислять математичні машини?” Досі в гуртожитку і в численних аудиторіях учасники з’їзду палко обговорювали це питання, причому єдиної думки щодо цього не було.

— Це однаково, що спитати, чи мислиш ти! — гарячкував мій сусіда, “запеклий кібернетик” Антон Головін. — Як я можу дізнатися, мислиш ти чи ні? А хіба ти можеш знати, чи мислю я? Ми просто із ввічливості дійшли згоди, що кожен із нас може мислити. А коли на речі глянути об’єктивно, то єдині ознаки, за якими можна твердити про мислячі функції людини, — це як вона розв’язує логічні й математичні задачі. Але й машина їх може розв’язувати!

— Машина їх може розв’язати, бо ти змушуєш її це робити.

— Дурниці! Машину можна так побудувати, що вона здатна буде розв’язувати задачі з власної ініціативи. Скажімо, вмонтувати в неї годинник і запрограмувати її роботу так, що ранками вона розв’язуватиме диференціальні рівняння, удень писатиме вірші, а ввечері редагуватиме французькі романи!

— В тім-то й річ, що її треба запрограмувати!

— А ти не запрограмований? Подумай гарненько! Хіба ти живеш без програми?

— Я її сам собі склав.

— По-перше, маю сумнів, а по-друге, велика машина теж складає для себе програми.

— Тс-с-с… — шипіли на нас з усіх боків.

В актовому залі запанувала тиша. За столом президії з’явився професор Зарубін. Він задерикувато глянув на присутніх, усміхнувся. Потім поклав блокнот і сказав:

— Товариші, я маю до вас лише два питання. Відповіді на них безпосередньо стосуватимуться заключного етапу нашої роботи.

Ми напружено чекали його запитань.

— Перше питання. Хто зрозумів, що ми робили вчора на стадіоні?

По аудиторії прокотився гомін. Почулися вигуки: “Перевірка уваги…”, “Перевірка надійності, двійкового коду…”, “Гра на відгадування…”

— Так, зрозуміло. Ви не уявляєте, що ми вчора робили. Друге запитання. Хто з вас володіє португальською мовою, підніміть руку.

Це вже була цілковита несподіванка!

Ніхто з нас не знав португальської мови. Англійську, німецьку, французьку — це ще як сказати, а португальську!..

Гомін довго не стихав. Зарубін потряс у повітрі блокнотом, і коли аудиторія змовкла, він прочитав: “Os maiores resultados sao produzidos por pequenos mas contituos esf^orcos”.

Це португальська фраза. Навряд чи ви зможете здогадатися, що вона означає. І все ж саме її ви вчора перекладали російською мовою. Ось ваш переклад: “Найбільших результатів досягають невеликими, але постійними зусидрамки”. Зверніть увагу. Останнє слово нісенітниця. Наприкінці гри хтось залишив поле або ж порушив правила. Замість цього беззмістовного поєднання літер мало бути слово “зусиллями”.

“Це моя сусідка з Саратова!” — промайнуло в мене в голові.

— Чудеса та й годі! — вигукнув хтось у залі. — Адже не можна зробити те, чого не знаєш або не розумієш!

— Ага! Це якраз те, на що я сподівався, — сказав Зарубін. — Це вже майже вирішення питання, яке стояло сьогодні на порядку денному. Щоб ви не губилися у здогадах, я поясню вам, у чому полягав задум гри. Коротко — ми грали в лічильно-обчислювальну машину. Кожен з учасників виконував роль або комірки пам’яті, або суматора, або лінії затримки, або звичайного реле…