Хоч зі мною таке рідко трапляється, але тут я розгубився, не знаючи, як вийти із скрутного становища.

Так я опинився в полоні у роботів. Роботи ці попали на планету дуже давно, під час аварії корабля, на якому летіли моноцефальні гуманоїди. Роботи були запрограмовані на самовідтворення та самонавчання і мали пряме призначення: максимальне піклування про гуманоїдів.

Становище моє було жахливе. Мене тримали в абсолютно стерильній кімнаті, яку під час моєї відсутності опромінювали ультрафіолетом. Годували їжею, суворо дозованою за калоріями і вітамінами. Коли мене виводили на прогулянку, то при найменшому вітерці кілька роботів ставали з навітряного боку, закриваючи від протягів. Мені не давали читати, бо це, мовляв, перевтомлює нервову систему. У мене забрали мою знамениту люльку — нікотин дуже шкідливий для організму. Про політ у космос годі було й думати, і не тільки тому, що це могло зашкодити організмові, а ще й тому, що роботи боялися втратити того, про кого приємно дбати.

Минув місяць. А мені здалося — сторіччя. Роботи чомусь усе частіше цікавились станом мого здоров’я. Питання ці ставали щораз надокучливіші й закінчувались досить дивною фразою:

— Якщо ви здорові, то чому ж… — тут вони сором’язливо замовкли.

— Що “то чому ж”? — нарешті не витримав я.

— Чому ж ви не ділитесь? — витиснув із себе один робот-нянька.

Ця фраза приголомшила мене, та незабаром я зробив висновок: істоти, що створили роботів, розмножувались поділом! Цю особливість треба було використати, в ній я інтуїтивно відчував шлях до порятунку.

— Ось що, братику, — сказав якось я черговому роботу, — я згоден ділитися.

Від радісного збудження робот весь заіскрився і побіг міняти запобіжники.

Незабаром мене оточила юрба роботів. Усі вони радісно галасували.

— Тихо! — владно сказав я. — Я буду ділитися! Тільки за однієї умови…

Роботи завмерли.

— Щоб кожна з моїх половин після поділу могла регенерувати і нормально розвиватися, мені потрібна жива вода.

— Ми нічого не знаємо про таку воду, — відповіли роботи. — Тим, хто нас створив, не потрібна була жива вода. Ваше повідомлення суперечить нашим даним, у нас виникає сумнів щодо його істинності.

— Ви сумніваєтесь? — з почуттям враженої гідності вигукнув я. — Ну, гаразд, я доведу вам! Ви ж не будете заперечувати, що до польоту, я не знав про ваше існування і тому наперед підготуватися до зустрічі, тим більше до такої розмови, я не міг.

Роботи були сильні в логіці, тому дружно погодились.

— Коли це так, — натхненно він я далі, — то ви повинні будете повірити тій інформації, яка є в науковій книжці, що зберігається на борту корабля.

Ви знаєте, що пілоти часто беруть у політ улюблені книжки. Того разу я прихопив книжку з казкою про живу і мертву воду.

Роботи уважно простудіювали книжку і повірили мені.

— Документальне джерело, — шанобливо казали вони про книжку.

З того дня роботи невтомно синтезували універсальну живу воду. Експериментувати на мені кібери не зважувались. Вони розпилювали лазером свого співбрата і збризкували добутою рідиною. Так тривало досить довго, і роботів ставало чимраз менше. Нарешті лишився тільки один.

Якось уранці він прибіг до мене із склянкою зеленкуватої рідини і радісно закричав:

— Судячи з аналізів і обчислень, це має бути те, що вам треба!

— Що ж, — сказав я, — зараз перевіримо!..

Вже через півгодини я вилетів з ненависної мені планети, забравши з собою скляночку з зеленкуватою рідиною. Ця рідина має надзвичайні відновлювальні властивості. її називають еліксиром Ендотеліуса. І цілком справедливо. Адже це я напоумив роботів синтезувати препарат.

Одначе після польоту на ту планету я недолюблював надто розумних роботів. Навіть якщо це кіберкухар.

Сидорина Іванівна смикнула Антонія Ендотеліуса за рукав.

— Ходімо на кухню, допоможеш програму для кібера скласти. Підслуховувати негарно.

— Та почекай, — відмахнувся Антоній Ендотеліус, уважно до чогось прислухаючись. — Милослава допоможе. Без мене впораєтесь, гостей не так уже й багато.

— Твій дід — той самий Антоній Ендотеліус, космогатор? — долинуло крізь нещільно причинені двері.

— Авжеж, — з гордістю відповів Сергій.

Антоній Ендотеліус не витримав: прибравши поважного вигляду, він недбало ввійшов у сусідню кімнату.

— Розважаєтесь? — привітно всміхаючись, звернувся він до гостей, які розглядали сімейний альбом із старовинними кольоровими фотографіями.

— Так, дуже цікавий альбом, — чемно відповіли гості, дві молоді пари.

— Дідуню, ми дивились вашу весільну фотографію, на ній ти зовсім лисий, — в голосі онука вчувалася прикрість. — Одне слово, у декого виникли сумніви щодо індентичності людини в формі космогатора на фотографії і твоєї особи…