Вони поручкались і відразу ж заходилися жадібно, перебиваючи одне одного, розпитувати про чуже життя.

— У нас чотири океани. Близько тридцяти процентів площі планети займає суходіл, — казав ялмезянин.

— Як схоже на нашу Землю! — захоплено вигукнув Ас. — У нас чотири океани, а суходіл займає двадцять дев’ять і дві десятих процента.

— …Наука в нас є і мистецтво. До мистецтва належить музика, література, скульптура, театр, кіно та проміжні форми. Освіта в нас вища гуманітарна та вища технічна.

— Все, все, як у нас! — знову вигукнув Пірант.

— Спілкуємось, як ви вже знаєте, з допомогою в особливий спосіб змодульованих звукових хвиль… Є в нас голографічне телебачення… Родини у нас моногамні…

— І в нас усе так само, — зі значно меншим ентузіазмом сказав Ас.

— …Живе на нашій планеті репрезентоване фауною та флорою.

— Дуже цікаво, — тамуючи позіхання, промовив Пірант.

— У космосі ми переміщуємося, використовуючи нуль-просторову інверсію.

— Теж схоже, — Ас уже не міг стримати розчарування. — Все схоже — аж жах бере. Навіть нецікаво.

Вони помовчали, потім Пірант зі слабкою надією спитав:

— А футбол? Футбол у вас є? Нема напевне!

— Що це, футбол?

Ас Пірант пояснив. Ялмезянин широко всміхнувся.

— Є в нас така гра. Я уболіваю за команду “Лікос”. Лікос — це такий хижий птах.

— А я за “Сокіл” уболіваю, — понуро мовив Ас.

Вони знову промовчали.

— Це добре, що ми зустрілися, — вичавив із себе Ас, щоб урвати гнітючу мовчанку.

— А якби не зустрілись, це було б погано, — мляво підтримав його ялмезянин.

В тиші, що запала по тому, було чути, як сухо клацає колектор інформації.

— Погода у вас яка? — пожвавішав Пірант, знайшовши рятівну тему. — В нас усе дощі йшли. Я змок і нежить схопив. Трохи від польоту не усунули.

— І в нас дощ був, — безбарвним голосом сказав ялмезянии і шморгнув носом.

— Піду я, мабуть.

— Ага.

Біля дверей Ас зупинився.

— Будеш у нашому районі, залітай.

— Якось залечу.

Ас пройшов до свого корабля і задав програму на зворотний курс.

Ас Пірант летів на Землю, згадуючи подробиці зустрічі, й раптом усвідомив, що не спитав координат системи інопланетянина й не дав координат сонячної системи.

Та це його анітрохи не засмутило.

Сергій Сергійович — повнуватий, з брезклим обличчям психіатр років п’ятдесяти — нетерпляче поглянув на годинника. До кінця прийому лишилося ще 20 хвилин. Він розстебнув горішнього ґудзика халата, покрутивши його трохи, застебнув знову й роздратовано хмикнув. Скільки разів казав заступникові головного лікаря, що психіатр достоту такий же спеціаліст, як і решта всі, і що давно час запровадити і тут на прийом талонну систему. А так невідомо — буде хтось за той час, що лишився, а чи ні. Звичайно, “довгоочікуваний” пацієнт з’явиться в останню хвилину, ощасливить, можна сказати, своїм візитом і муситимеш сидіти на прийомі більше, ніж належить. Спробували б ці невігласи зайти до гастроному незадовго до того, як його зачинять, наслухалися б компліментів. А тут, ось вам, будь ласка: “людяний фах”, “ваш обов’язок”, “ви зобов’язані”!

В порожньому коридорі залунали непевні кроки, й Сергій Сергійович насторожився. Хтось підійшов до кабінету психіатра й зупинився біля дверей. Сергій Сергійович нервово затарабанив пальцями по краю столу: “Чого це він зволікає? Заходив би швидше абощо?”

У двері постукали — тихо й обережно.

— Та входьте-бо!

Двері поволі відчинились, і до кабінету зайшов відвідувач — худорлявий, пригорблений чоловік, на чиєму обличчі відбилося страшенне збентеження.

Сергій Сергійович окинув відвідувача знавецьким поглядом професіонала й майже підсвідомо зробив оцінку.

Нерішучий. Краватка пов’язана недбало. Отже, не епілептик. Ті охайні до дріб’язковості. Шизофренія? Не схоже. Погляд жвавий, міміка рухлива. Та й рідко шизофреніки — відлюдники, що втрачають контакт із довколишнім світом, — самі приходять до психіатра.

— Сідайте, — удавши по змозі привітне обличчя, запропонував психіатр. — Розказуйте, що вас турбує.

— Я… Мене… Чаус моє прізвище. Володимир Михайлович. Не знаю, з чого й почати…

— Та ви не соромтеся. Розповідайте…

— Мені дружина без кінця торочить і торочить, щоб я сходив до психіатра. Каже, що йоли таке верзеться, без психіатра не обійтись.

— Що верзеться? — невдоволено перепитав Сергій Сергійович.

— …І ось, коли сутінки стали гуснути над озером, метрів за тридцять—сорок від берега з’явилося чудовисько. Я бачив лише невиразні обриси…

— Стривайте! — суворо перепинив пацієнта психіатр. — У якому розумінні ви вжили слово “з’явилося”?

— У розумінні “побачив”, “помітив”.

Психіатр пожвавішав.

— Тут не так усе просто, як здається. Все-таки чудовисько вам здалося, чи воно було насправді?

— Певно, здалося. Хоча…