— Я прийшов з гір, а гори ваші друзі, — мовила темна постать у кущах, ще густо сповитих тут, у низині, ранковими сутінками.

— Гори нас збережуть, — відгукнувся Шеєр з полегшенням, радіючи, що вийшов на зустріч точно. А ще більше зрадів, коли впізнав цю людину, що вийшла з чагарників: — Чомай! Оце зустріч! Зовсім не чекав тебе побачити…

— Гори стелять стежки друзям і добрим людям. Я впізнав тебе, куначе, і слухаю.

Так, Уянаєв мав рацію — для емоцій не час. І Шеєр перейшов до справи:

— Передайте секретареві підпільного райкому: наказано активізувати підривну діяльність у районі Гізель — Ардон — Алагір. Особливу увагу слід звернути на дезорганізацію роботи штабів і служб. Сигнал — початок наступу Червоної Армії у вказаному районі. Щоб жоден дріт не лишився неушкодженим… Друге: комуніста Михальського разом з іншими арештованими завтра вночі повезуть до Ставрополя. Необхідно, щоб партизани визволили їх. Це єдина можливість врятувати Михальського. Арештанти їхатимуть у критій вантажній машині. У двох «опелях» — офіцери СД. Мотоциклетний конвой. На брезенті машини, вгорі, прикмета — жовта пляма від розлитої фарби. Вночі ця прикмета малопомітна. Отже, максимум уваги…

— На чолі групи, — суворо мовив Чомай, — підуть брати Тамірбулат і Димітр Дзбоєви. Вони присягайся, що не житимуть, якщо не врятують товариша Михальського.

— Ну, навіщо ж так, — навіть розгубився від холоду цих слів Шеєр.

Чомай поглянув на нього, зрозумів, що той нічого не знає з подій серпневих днів, і коротко пояснив:

— То гірська присяга кревняків: товариш Михальський врятував Тамірбулата і Димітра від смерті.

— Он воно що! Тим краще…

Гуркіт мотора урвав їхню розмову.

— Шеєр, де ви? — почулося зі шляху.

Чомай Уянаєв нечутно зник у чагарнику.

Гукав не Ганс Лютке, і — головне — голос був знайомий, той, якого чекав…

— Агов! — озвався. — Ходьте сюди!

Крізь кущі хтось ломився, важко відсапуючись. Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.

— Доброго ранку, Адольфе! — З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. — Чого тебе зрання в кущі понесло? — ревів він. — Та ще без дівки…

— Сфотографувати схід сонця на Тереці. — І підморгнув: — Відтепер — німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?

— На фоні місцевої княгівни! — масно посміхнувся мордань.

— Де ж її узяти?

— А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.

— І хто ж вона така?

— Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене — награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів — завезли їх сюди цілий «уряд». Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси — князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!

— А що ж княгівна? — зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.

— О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, — дав вичерпну характеристику хвацький ас. — Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того «правителя»-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…

— Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?

— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.

— Хіба ти начальник штабу?

— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх «цвинтарних» фаталістів?

— Про що мова, Густаве!

— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.

— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті «Панцер форан». Скажімо, під назвою «Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії»?

— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.

Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали «східну красуню» з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.

— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.