— Ми здаємося! — відповів у рупор Гейс, і у мічмана відразу стало легко на серці.

Якась гаряча хвиля підступила до горла: образ сонця, землі постав перед ним; він навіть не бачив, хто відповів.

Тоді він розстебнув кортик, револьвер, відкинув їх геть од себе і гордо сказав:

— Коли ви всі так вирішили, я змушений скоритися насильству. Я зробив усе, що міг.

Тимчасом згори звеліли:

— Виходити по одному з піднятими вгору руками!

Почали виходити — одні з радістю, інші з жахом; мічман — з червоним від сорому обличчям, але з легким серцем, а Гейс вийшов, похнюпивши голову і намагаючись не дивитися в очі Салулу.

Коли зібралась уся команда «Саардама», Салул сказав:

— Ми вас висадимо на Кракатау й лишимо вам на три дні їжі. За цей час, напевне, вас хто-небудь помітить. А тепер, — почав Салул уже малайською мовою, — звертаюся до вас, браття, до вас, сини нашої землі, нашого народу. Ви обдурені, ви залякані могутністю білих, ви вірою і правдою служите своїм господарям, захищаєте їх і їхнє награбоване багатство; з вашою допомогою вони тримають у покорі ваших же батьків і сестер. Ми знаємо — ви ще несвідомі, але й серед вас є чимало людей, що розуміють і відчувають, яку мерзенну справу вони роблять. Отож ті, хто це розуміє, хай ідуть до нас, щоб послужити народові.

Не встиг він скінчити, як Сагур і за ним ще сім чоловік ступили наперед і в радісному гомоні злилися з своїми.

Ті, хто лишився, нерішуче тупцювали на місці, радилися один з одним і не знали, що робити.

Через кілька хвилин вийшло ще п'ять чоловік, а ще через хвилину вийшов… Гоно!

— І ти! — разом скрикнули Сагур, Барас і ще дехто.

Гоно ступив уперед, вдарив себе кулаком у груди і гучним голосом сказав:

— Так, я! Вас це дивує? Бо ви не знаєте Гоно. Мені недавно докоряли, що я чужий, ніби я не син свого народу. Ось тепер я хочу довести, що Гоно зовсім не такий, як ви гадаєте.

— Чи подумав ти, що йдеш на смерть? — спитав Салул.

— Добре подумав. Принаймні я рискую не більше від усіх вас. А втрачати мені нема чого, крім мого поганого життя.

Ці щирі слова справили враження навіть на Сагура.

«Хто знає, — подумав він, — може, з нього й справді вийде хороший товариш? Бувають такі великі моменти, коли людина зовсім змінюється. А цей момент і є великий».

Нарешті, з голландцями лишилося дев'ять чоловік вірних індонезійців. Було видно, що вони почували себе не зовсім добре: тислися в куток, ховалися, не дивились у цей бік.

Тимчасом ішла підготовка до від'їзду. «Саардам» підійшов до Кракатау. Навантажили човни. Ось уже почали опускати їх.

В цю мить ще одна людина сказала Салулу:

— І я з вами!

Крик здивування в одних і обурення в других вихопився з усіх ста двадцяти грудей.

Людина ця була… біла, голландець!

— Гейс?! Господи! Який сором! — загомоніли голландці.

— Що це таке? Може, помилка, жарт або обман? — казали яванці.

Салул підійшов до голландця, обняв його, поцілував і, звернувшись до своїх, сказав:

— Товариші! Я знаю цю людину: хоч він і білий, але наш, тобто всіх пригнічених. Ми тут ніколи не бачили таких, а там, у далекій Європі, їх багато. Є навіть могутня держава, де живе багато мільйонів наших білих братів.

— Ленін! Совєт! Росія! — почали хвалитися своїми знаннями малайці.

— Ну, ось бачите! — засміявся Салул, а Гейс ламаною малайською мовою додав — Є й голландці, багато є!

— Хай живуть такі голландці! — залунали голоси.

Гейс був у Голландії робітником і деякий час мав зв'язок з комуністами.

Потім він потрапив на Яву і несподівано для самого себе сам став «паном», бо серед голландців на Яві нема жодної простої людини: тільки самі пани. На кожному кроці він відчував зверхність над місцевими жителями; ніхто з своїх, голландців, його не кривдив. І Гейс поволі почав заспокоюватися й забувати про свою революційність.

До населення він ставився дуже добре, нікого не кривдив, намагався допомагати чим міг і цим заспокоював своє сумління, йому почало здаватися, що в цій країні, де не треба ні палива, ні одягу, де природа така багата, усім жителям легко живеться, краще, ніж робітникам у Голландії. Тут він не бачив того буржуазного класу, з яким там треба було боротися, бо сам він ніби належав до нього. І потроху він почав забувати про боротьбу, про ті цілі й гасла, які були йому такими близькими раніше.

Знайомство з Салулом, з яким Гейс був у дуже добрих стосунках, відкрило йому очі на справжнє становище і збудило колишній революційний дух. А це сміливе повстання голих темних людей викликало в ньому справжню революцію. Відчув себе винним перед тими, кому раніше хотів служити, і в останній момент вирішив на ділі спокутувати свою вину.

Зате ж скільки радості, гордості й упевненості додало це місцевим повстанцям! Тільки подумати: сам голландець, білий, перейшов на їхній бік! Ніколи вони й подумати не могли про таке.