— Навпаки! — підхопив ван-Декер. — Фірма добре знає всю складність справи. Це видно з того, що вона призначила не менше десяти процентів з капіталу на усунення цих ускладнень; звісно, сам я нічого не зроблю; тут потрібні авторитетні люди.

В очах начальника щось блиснуло. Він одразу став уважнішим і лагіднішим, значливо подивився на ван-Декера і сказав:

— Тепер я бачу, що підприємство задумане тверезо, що воно в розумних і практичних руках. Бачу, що там у вас добре знають про перешкоди на цьому шляху. Знають, що значить умовити населення поступитися своїми клаптями землі. Знають, який апарат доводиться пускати в хід для цього.

— Не кажіть! — сміючись перебив ван-Декер і доторкнувся до руки начальника. — Хіба ми діти? Хіба ми не знаємо реальних умов і обставин? Мені тільки треба буде об'їхати й оглянути більш-менш зручні місця, а потім уже доведеться звернутися до авторитетнішої людини. Не наважуюсь турбувати вас, але якби ви погодилися допомогти в цій культурній справі, ми були б дуже вдячні.

— Що ж, — промовив начальник, — доведеться потурбуватися. Цього вимагає і благо цієї країни, і благо нашої батьківщини.

За кілька хвилин ван-Декер мав документ, в якому усім представникам місцевої влади пропонувалося допомагати йому при об'їзді й огляді земель.

Нарешті ван-Декер і начальник департаменту ван-Гук заприятелювали так, ніби вони були давні знайомі. П'ючи ананасну воду з льодом, вони розмовляли вже про різні особисті справи і, видно, сподобалися один одному.

— Ви коли думаєте їхати? — спитав ван-Гук.

— Якщо вдасться, то хоч сьогодні.

— Сьогодні в генерал-губернатора офіціальний бал. Три дні тому він приїхав з Бейтензорга. Якщо вам цікаво, я можу дістати для вас запрошення.

Спочатку ван-Декер відмовився, а потім подумав і згодився.

— Тоді, — сказав ван-Гук, проводжаючи гостя до дверей, — приїжджайте до мене о восьмій годині, і ми поїдемо разом.

На ґанку ван-Декер зустрівся з Піпом. Вони привіталися як знайомі, і ван-Декер спитав:

— Ну, як ваші мисливські справи, мінгер Піп?

— Треба ось ще одержати дозвіл на подорож по країні.

— А як подобається країна?

— Поки що нічого цікавого: будинки, вулиці, трамваї, автомобілі, як і в нас; навіть шахраї на базарі такі самісінькі. Лише змії продаються, наче ковбаси. Мабуть, справжня природа там, далі.

— Звичайно. Бажаю успіху.

О пів на дев'яту ван-Декер під'їхав до палацу генерал-губернатора з ван-Гуком і його сім'єю — товстою дружиною і цибатою дочкою.

Серед темної ночі весь палац сяяв огнями. Десятки автомобілів і коней збилися біля під'їзду, а навколо стояв натовп простих глядачів, яких відтискали поліцейські.

По боках мармурових східців, покритих килимами, стояли темні лакеї в блискучому парадному одязі, але… босі. У пишних залах гули гості, яких зібралося чоловік шістсот. Чекали виходу самого генерал-губернатора.

Крім найвищих голландських чиновників і військових, були представники й іноземних держав: Англії, Франції, Бельгії. Впадало в очі, що принаймні половина гостей були метиси, а дружини їх навіть зовсім чистокровні яванки. Ось пройшов поважний генерал, метис, із своєю дружиною. Іноземці зирнули один на одного й почали тихо перемовлятися. Видно було, що вони дивуються, як допускають темношкірих людей у генерали.

Ван-Гук помітив це і сказав ван-Декеру:

— Це головнокомандуючий яванськими військами, талановита і віддана людина. Але все ж на таку посаду краще було б призначити кого-небудь з наших. Тут він великий туз, а в Голландії з ним навіть посоромилися б привітатись.

— Це тільки свідчить, що ми невдячні своїм вірним слугам, — відповів Декер.

— Зате вони тут на це поскаржитися не можуть, — промовив ван-Гук.

Заворушилися присутні, черговий ад'ютант крикнув на весь зал: «їх високопревосходительство генерал-губернатор!» У глибині залу відчинилися двері, музика заграла голландський гімн, і поважно, повільно виплив генерал-губернатор з дружиною.

Присутні підхопилися, низько вклонились. Генерал-губернатор у відповідь ледь-ледь нахиляв голову, привітався з найважливішими особами, перемовився з ними кількома словами і пішов на своє місце. Гості розділилися на групки і чекали початку балу.

Заграли полонез, генерал-губернатор запросив дружину французького консула і почав танець. За ним — якийсь консул з дружиною генерал-губернатора, а там далі — по чину. З великою пошаною спостерігала проста публіка, як танцює «сам» генерал-губернатор.

Бал розпочався. Через кілька хвилин генерал-губернатор вийшов з ряду й сів у окремому кутку разом з найвищими чинами, а танцювала вже простіша публіка.

За полонезом пішли інші, «неофіціальні» танці. Публіка переміщувалася, змінювалась. Усі вікна були відчинені; за ними вабили до себе веранди. Ван-Декер з цікавістю розглядав оригінальний бал; згодом ввічливість примусила і його піти танцювати з дочкою ван-Гука.