Естер збиралася вже лягати, коли хтось подзвонив. Дівчина була сама, сестра поїхала до батьків у село. Швиденько накинувши на себе халат, вона поспішила до дверей.

— Хто там? — тривожно спитала дівчина. З того часу як з Іштваном скоїлося лихо, вона стала дуже нервовою.

— Іштван Краснай, — почула Естер через двері глухий голос.

У Естер стислося серце. Від несподіванки вона не знала, що й робити: радіти чи лякатися. Якусь мить стояла безпорадно, потім рішуче відімкнула двері.

Іштван зайшов, його ледве можна було впізнати. Дівчина відступила на кілька кроків, забувши навіть зачинити двері…

Іштван сам причинив двері, повернув у замку ключ і глянув на дівчину. Естер не відривала від нього погляду. В синіх очах хлопця світився жах і відчай. Такий вираз очей буває у зацькованих диких звірів. Юнак cxyд, його обличчя було бліде, як у хворого або в людини, що не спала довгі ночі.

Естер здригнулася від жалю.

— Іштване, — майже пошепки промовила дівчина. — Іштване! Звідки ти?.. — Вона передчувала, навіть була певна, що він повернеться, і все ж ця зустріч була несподівана.

— Естер…

— Заходь у кімнату… — Естер відчинила двері. Іштван мовчки пішов за нею.

Скинувши пальто, хлопець сів навпроти Естер. Вони дивилися одне на одного наче чужі.

— Можна залишитись тут на кілька годин? — порушив тишу юнак.

Естер кивнула головою.

Іштван заплющив очі, міцно стиснув губи. Його лице нервово засіпалось. Біль краяв його серце. До очей підступали сльози… Як добре було б заплакати… кинутись на груди цій чистій, чесній дівчині, знайти в неї ліки для душевного болю, втіху, розраду. Боже, як добре було б почути людські слова, які підбадьорили б його, вселили надію, що не всьому ще кінець, що мости, які ведуть у чесне життя, ще не спалені… Ні, для нього немає прощення… він пропащий… Удосвіта, о четвертій годині, його чекатиме людина, якій треба передати відкриття… і він мусить виконати це завдання, бо в нього немає сил розпрощатися з життям…

Іштван намагався стримати плач, але сльози самі потекли по щоках. Він заплакав беззвучним, відчайдушним чоловічим плачем… Немов джерело з гірських надр, лилися з самого серця ці сльози болю…

— Естер, — шепотів він, — люба Естер… Скажи, ти ненавидиш мене?

Дівчина сторопіло дивилася на юнака. Естер відчувала, що Іштвану загрожує небезпека, що він стоїть на краю безодні, і вона мусить допомогти йому поки не пізно, поки безодня назавжди не поглинула його…

— Розкажи, що сталося? — тихо попросила Естер.

— Я пропав… Люба моя Естер, мені кінець… — затинаючись, видавлював з себе Іштван.

Естер підсіла ближче до Іштвана, взяла його за руку.

Юнак міцно стиснув зап'ястя дівчини. Так втопаючий хапається за гілочку, якої випадково торкнулася його рука.

— Ти знаєш, що я була тобі другом, — лагідно звернулась до нього дівчина. — Завжди була з тобою… Скажи, що трапилось? Де ти пропадав?.. Ти зник того дня, коли Голуб добився твого відновлення в університеті. Рішення дисциплінарної комісії було скасоване, але тебе вже не знайшли…

Іштван, наче очманілий, тупо дивився на дівчину. Спочатку він не збагнув змісту почутих слів. Коли ж нарешті слова дійшли до його свідомості, він не повірив своїм вухам.

— Що… що ти кажеш? Мене… відновили?..

— Так, — усміхнулася дівчина. — Усе з'ясувалося.

— Ні, не може бути… Естер… Люба Естер… Це правда?.. Скажи, що ти просто хочеш утішити мене…

— Ні, я не втішаю тебе. Правда!..

— Коли це було?

— Того дня, коли ми одержали твого листа.

— Але ж до мене на другий день… Нічого не розумію, — розгублено говорив хлопець. — Чому ж… на другий день… до мене приходив підполковник?

— Він хотів поговорити з тобою, передати, що все з'ясовано. Боявся, що ти можеш у відчаї зробити якусь дурницю…

Іштван заклякло дивився перед собою, його очі звузилися, лице поступово мінялося. Спочатку на устах майнула ледве помітна усмішка, яка перетворилася в потворну гримасу. Уста розкрилися, з них вирвався незрозумілий крик, який перейшов у несамовитий регіт.

— Ха-ха-ха-ха! — Це був болісний крик змученої душі, дивна гра вкрай збуджених нервів. Лице Іштвана поруділо від напруги. Згодом шалений регіт змінився судорожним хрипінням… Тіло юнака засіпалося в корчах. З обличчя зникла бридка червона барва, воно зблідло.

Естер швидко налила в склянку води і примусила хлопця випити. Потім заходилася розтирати Іштвану чоло і скроні. Юнак тупо дивився в одну точку, бурмочучи якісь безглузді слова.

— Іштване, любий, — шепотіла Естер, обхопивши його за плечі, — ходімо ляжеш на дивані.