— Ні, люба Естер. Не думаю, щоб це було так. Навряд, щоб сам Каллош розраховував на нагороду. Для нас цілком ясно, що вчинок Красная аж ніяк не підтверджує припущення Каллоша. А щодо впливу умов, то тут ви маєте рацію. І нам треба спільними силами боротися за те, щоб справедливість взяла гору.

— Це марна боротьба, товаришу Челеї.

— Чому ви вважаєте її марною?

— Коли б, припустімо, Краснай повернувся, то ви, добре знаючи його справу і ті обставини, через які він пішов на злочин, виступили б на його захист? Чи боролися б ви за те, щоб хлопця не покарали?

Челеї мовчав.

— Чого ж не відповідаєте?

— Естер, — озвався тихо підполковник. — Я обіцяв вам зробити все, щоб врятувати Красная.

— Найдивніше в цій спразі те, — глянула на нього дівчина, — що я допомагаю вам. Але я знаю Красная, чесну людину, що опинилася в тяжкому становищі тільки внаслідок певних обставин. Я знаю, що Іштван вчинив злочин, і все ж я не можу його засудити. Можливо, на його місці я діяла б так само… І в той же час я усвідомлюю, що допомогти вам — мій обов'язок.

Слухаючи дівчину, Челеї водночас думав про останнє донесення. «Сердешна Естер! Що б вона сказала, якби довідалась, що Краснай ще глибше заплутався в тенета. Тепер справді конче потрібна її допомога».

— Мало не забула вам сказати. Перед обідом я зустріла цікаву людину, — почув він голос дівчини.

Челеї уважно глянув на неї.

— Це доктор Сегеді. Десять років прожив на далекому Сході. Він з бідної сім'ї і в умовах старого ладу змушений був поїхати на чужину…

— Скажіть, який він з себе? — перебив її Челеї.

Естер точно описала зовнішність лікаря.

— Він був в окулярах?

— Ні, без окулярів… Розмовляючи з ним, я думала про те, що раніше люди змушені були залишати країну через тяжкі умови життя, а тепер такого здібного хлопчину, як Краснай, виганяють на чужину негідники типу Каллоша. Через них чесні люди іноді стають недругами нашого ладу. І проти каллошів ми не ведемо ніякої боротьби.

— Ви помиляєтесь. Якщо вас це задовольнить, можу повідомити, що Каллоша усунули від роботи і в його справі ведеться слідство. Причому не лише по службовій лінії, а й по партійній. Виявилося, що за ним чимало брудних ділець.

Дівчина повеселіла.

— Нарешті! — мовила тихо.

— Незабаром усе з'ясується, — вів далі Челеї. — А тепер докладно розкажіть, про що ви розмовляли з Сегеді, яка ваша думка про нього, бо у мене буде до вас одне прохання.

Дівчина почала розповідати.

О п'ятій годині Коцка зайшов у кабінет підполковника. Обличчя його сяяло.

— Прилетіла перша ластівка, — засміявся старший лейтенант. — Доктор Сегеді побував сьогодні у віллі. Рожі він набрехав усякої всячини, ніби лікував служницю Голуба, Юлішку… Коротко кажучи, провів рекогносцировку. Тепер уже ясно, що під станцією Велінгтон ховається Сегеді.

— А якщо це хтось інший? — всміхаючись запитав Челеї.

— Не може бути інший, — заперечив Коцка. — Станція міститься в районі вулиці Керт. У тому, що Сегеді агент, немає сумнівів. Згадай донесення, розмову Шоша і Сегеді, мнимий заповіт Вільдмана і умови одержання спадщини.

— Я теж гадаю, що Сегеді — агент, — погодився Челеї. — Десять років він жив на далекому Сході, і, очевидно, там познайомився з Вільдманом.

— Звідки ти це знаєш?

— Естер казала. Він запрошував до себе дівчину, багато дечого їй розповідав.

— Складається цікава ситуація. Сегеді — англійський шпигун. Фреді — американський. Обидва прагнуть здобути відкриття Голуба. Може статися, що вони знищать один одного. Цікаво знати, хто вбив Єву — Сегеді чи Фреді? Бо немає сумніву, що це був один з них. — Так, це можливо. Згадай передачу станції Йорк, — сказав підполковник. — У ній говориться, що відкриття намагається роздобути інша велика держава. Можливо, Сегеді усунув з дороги дівчину саме тому, що вона працювала на американців. Це припущення підтверджується ще й тим, що Єву отруєно, що Сегеді вже побував у Голуба. Правда, особливих результатів ці відвідини не дали. Хіба тільки те, що через кілька днів, у разі потреби, Естер завітає до нього… Вранці прибуде Б-19. Тод картина стане яснішою. Бо в англійців є своя людина у віденському центрі американців. Можливо, це капітан Клерк. Той любить гроші…

— Так… — непевно промовив Коцка. Видно було, що його думки зайняті іншим. Челеї звернув увагу на його вагання.

— Що таке? Що з тобою?

— Мені здається, що я дістану догану, — відповів рішуче Коцка.

Підполковник здивовано глянув на нього.

— Я все ж таки обстежив квартиру…

— Яку?

— Отого італійця!

— Ти збожеволів?

— Але не як офіціальна особа, — хитрувато примружив очі Коцка, — а як приватна людина… під виглядом угорського громадянина Кароля Барді…