— Подати вам чорну каву? — спитала, глибоко глянувши у каламутні очі юнака.

Іштван дивився на вродливу дівчину. Оркестр caме почав грати нову річ, і він одним вухом прислухався до голосу співака.

— Чорну каву? — перепитав невпевнено. — Чорну каву… Ні… — мовив затинаючись, ледве повертаючи язиком. — Ні… Не хочу чорної… хочу… таку біляву… як ви.

— Можна сісти? — спитала дівчина.

Іштван, не зводячи очей з привабливого обличчя, ствердно кивнув головою.

Єва сіла і махнула рукою офіціантові.

— Подвійну чорну каву і сто грамів вишневого лікеру.

Потім звернулася до хлопця.

— Яка в тебе професія?

Іштван нічого не відповів, лише судорожно ковтнув глину. Він не зводив очей з дівчини і слухав музику, яка наче вихор розбурхала заховані десь у глибині душі пристрасті.

— Яка в тебе професія? — повторила своє запитання дівчина.

Думки кружляли в мозку Іштвана, як сніжинки в хуртовину.

«Що їй треба від мене? Хто ця русява фея і чого вона добивається? Щось питає… Так, так. Про його професію. В нього немає професії! Не чіпали б його… А гарна дівчина! Як би він хотів її обняти… Що вона каже?»

— Пий… Давай вип'ємо! — умовляла Єва. Офіціант приніс чорну каву і лікер.

— Випий каву, — сказала дівчина. — Ти дуже п'яний.

— Я… Я… п'яний? — насилу видавлюючи з себе слона, спитав Іштван. На його обличчі відбилась впертість. — Все одно… не питиму… не хочу кави… — Він вхопив чарку лікеру і, закинувши назад голову, одним ковтком спорожнив її. Відразу здригнувся, лице скривилося в гримасі. Видно було, що напій не припав йому до смаку.

— Ходімо танцювати, — запросила дівчина.

— Я… не… вмію.

— Не вмієш танцювати? — дивувалася Єва. — Ти не вмієш танцювати?

— Ні.

— А чим ти займаєшся? — вже втретє спитала дівчина.

— Я медик, — відповів хлопець. Обличчя його зблідло, по скронях стікали краплі поту. В обважнілій голові ще дужче паморочилось. Іштван судоожно тримався за ріжок стола. Дівчина помітила, що йому погано. Вона схопилася з місця.

— Посидь тут, — прошепотів Іштван, — не кидай мене, о… Ти така гарна… — Голос його звучав ніжно, він ішов неначе з самих глибин душі.

— Гроші в тебе є? — спитала дівчина і знову підсіла до нього.

— Є… мені дуже погано… дуже…

Єва махнула офіціантові.

— Дайте рахунок.

Вона знайшла у хлопця бумажник і розрахувалась.

— Я скоро повернуся, — шепнула офіціантові і допомогла Іштванові стати на ноги. Він зовсім обм'як. Його очі самі заплющувалися.

— Візьми мене під руку, — наказала Іштванові дівчина. — Фері, замов таксі, — звернулась вона до старшого офіціанта.

Поки вони вийшли з приміщення, машина вже прибула.

…Іштван прокинувся від того, що сонце світило йому прямо в обличчя. Він розплющив очі, втупив погляд у стелю. Потім сів і озирнувся навкруги.

«Де я?» — напружено роздумував хлопець. Це не його квартира. Через велике вікно, що сягало до самої підлоги, в кімнату широким струменем лилося проміння осіннього сонця. Вдалині виднілися коричнево-зелені схили гір. Вчорашній дурман давався взнаки: у голові шуміло, паморочилось.

Він схопився з ліжка.

«Як я потрапив у чужу квартиру?»

Ще раз оглянувся навкруги. Це була скромно, але зі смаком обставлена холостяцька квартира. Низький диван, шовкова ковдра тютюнового кольору. Перед вікном — столик для гри в карти, навколо столика три маленьких глибоких крісла. Праворуч від вікна потрійна шафа, радіоприймач. На одному з крісел лежав його акуратно складений одяг. Хтось роздяг його. Він стояв у трусах і майці. Відчув, як раптом почервонів, його погляд, що блукав по кімнаті, привернула фотографія над диваном. З неї посміхалась білява дівчина. В мозку блискавично все проясніло. «Боже мій, це ж офіціантка з ресторану».

На столі лежав його бумажник, біля нього записка. В записці дрібними бісерними літерами було написано: