— Так, так, — промовив статс-секретар, крутячи між пальцями сигарету. — Дуже делікатна справа. Я цікавився нею, тому й затримався. На жаль, нічого хорошого сказати не можу. За всім цим ховається конфіденціальна політична справа. Поки відповідні органи не закінчать слідство, нічого не можу зробити. Повірте, товаришу професор, я готовий допомогти, але в цю делікатну справу ми не можемо втручатися. Мені доповіли, що справа дуже серйозна. Відповідні органи попросили мене передати вам, що було б правильно усунути Красная від участі в дослідах. Не знаю, в якій мірі це позначиться на вашій роботі, але, на мою думку, зауваження компетентних осіб законне, особливо, коли взяти до уваги події, які мали місце в недалекому минулому. — Статс-секретар замовк і уважно подивився на професора.

Голуб сидів скам'янілий. Думки його вирували, як сніжинки під час хуртовини. Красная, очевидно, звинувачують не безпідставно. Статс-секретар чесна людина, в цьому він уже не раз переконувався. Немає ніяких причин сердитися йому на Красная, бо він його навіть не знає. Професор відчував глибоке розчарування.

— Не вважайте це, прошу, за безпідставну цікавість, — озвався він глухим голосом, — дозвольте спитати, звідки ви черпаєте свої інформації?

— Можу сказати, — всміхнувся статс-секретар, низенький брюнет. — Не від університетської дисциплінарної комісії, а безпосередньо від компетентних слідчих органів. Тому достовірність їх не викликає сумніву.

— Спасибі, — промимрив Голуб. Звичним рухом він пригладив рідкувате сиве волосся. — Зрозумійте мене правильно. Мені шкода не того, що Краснай не може брати далі участі в дослідах. Вони в основному закінчені, можна обійтися і без хлопця. Мені прикро, що я помилився в ньому. Ось що мене приголомшило. Я вірив у нього, наче у власного сина.

— Я вас розумію, товаришу професор, — щиро сказав статс-секретар. — Але, як бачите, тепер такі часі, коли не можна вірити навіть рідному братові. — На його обличчі відбився сум. — Взяти хоч би випадок з моїм молодшим братом. Я думав, що знаю його. Чотири тижні тому його арештували. А брат мій, щоб ви знали дванадцять років у партії, воював в Іспанії, і все таки… Що мені ще сказати…

Вони помовчали. Потім перевели розмову на досліди. Статс-секретар пробував умовити професора перенести роботи в університетську лабораторію, але Голуб не погодився, мовляв, вдома, у звичному оточенні працювати краще — спокійніше.

Того ж дня, коли Голуб був на прийомі в статс-секретаря, Красная викликав до себе Бараняї. Хлопець, не підозріваючи нічого поганого, поспішив до кабінет головного лікаря. Коли він переступив поріг, йому одразу впало в очі, що завжди усміхнене обличчя Бараняї було похмуре й стурбоване. Біля головного лікар стояв чоловік середніх років, у білому халаті, з папкою в руках.

Юнак чемно привітався і зупинився біля дверей.

— Підходьте ближче, друже, — кивнув йому головний лікар. На його обличчі майнула вимушена усмішка.

Іштван підійшов і запитально глянув на лікаря.

— Я змушений передати вам неприємну новину.

Іштван кивнув головою, що, мовляв, розуміє. Рук в нього затремтіли.

— З університету до нас надійшла така характеристика, яка робить неможливим ваше дальше перебування на роботі в лікарні. На жаль, я з свого боку не можу в даній справі нічого змінити. Вашою роботою був дуже задоволений, але ми теж змушені керуватися певними директивами.

— Зрозуміло, — ледве чутно промовив Іштван. Більше він не сказав жодного слова. Навіщо? Усяке благання було б даремне. І тут відчувається рука Калоша. Хлопець промимрив якусь подяку і з безмежної гіркотою залишив лікарню.

Іштван ішов машинально, наче лунатик. Натикався на людей, не усвідомлюючи навіть, куди йде.

«Куди ж тепер подітись? Одержав двісті форинтів. Удома в нього є ще двісті. Як жити? Стипендії вже не буде, в студентську їдальню не має права ходити. І за що все це? Кому він заважає? Нікого не скривдив, ніде не буває, друзів у нього немає, ворогів, наскільки йому відомо, теж нема. Єдиною його розвагою є театр і книги. Навіть у театр ходить сам. Не п'є, курить лише тоді, коли в нього є зайві гроші. Лікарем він уже не буде. Це ясно. А наступного року мав закінчити навчання! Невже даремно провчився чотири роки?

Він міг би боротися з видимим ворогом. Але як протистояти ворогові, якого не знаєш, не бачиш? Нічого не вдієш, не щастить йому. От і все.

Іштван добрів до берега Дунаю. Сів на кам'яні сходи набережної і задумливо дивився на невтомні хвилі, що без упину плели з піни вигадливе мереживо. Згадав, скільки раз стояв у дитинстві отак на березі і мріяв. Вітер куйовдив його волосся, а він у думках плив по неозорих морях, блукав у невідомих країнах. Нездійсненні дитячі мрії! «А може, то була теж марна мрія, коли я вирішив батькові злочини спокутувати лікуванням? Просто спалах юнацької фантазії! Хіба я можу відповідати за вчинки батька? Ні, не можу». Потім він згадав Майю. Восени 1944 року в гарний сонячний день вони сиділи по обіді десь у цих місцях на березі Дунаю. Майя була сумна. Вона говорила про страхіття, які творились у Німеччині, про жахливі табори смерті. Про все це Іштван нічого не знав. Він був молодий, далекий від політики, нічим, крім спорту, не цікавився. Звідки йому було знати, що в країні десятки тисяч людей уже приречені до смерті і тільки чекають виконання вироку! Війна ковтала людей сотнями тисяч. Майя говорила, і він з жахом слухав її.

Він зненавидів німців передусім тому, що вони хотіли скривдити Майю, тому що від них Майї загрожувала смертельна небезпека. Як би склалося його житія, коли б Майя не загинула? Тепер вона була б його дружиною. Як вони кохали одне одного!

Іштван підвівся.

«Піду до Голуба і розповім йому, що мене спіткало», — вирішив.

Садова хвіртка була відчинена.

«Певно, професор недавно повернувся додому, — подумав Іштван. — Бідолаха такий розсіяний, що одного разу навіть вийшов з дому босоніж». Він попрямував по доріжці, всипаній жовтим гравієм. У передпокої зустрів служницю Юлішку.