— Ти примітивний соціолог, — зауважив Миша, — для тебе одяг головна ознака класової приналежності.

— Більше того! — підхопив Генка. — Ознака його психології. Людина, що підносить у культ лаковані черевики, пуста, мов барабан.

— Культом можуть стати й стоптані чоботи.

— Просто в мене інших нема.

— Можливо, Валентин Валентинович не такий уже й поганий, — втрутився Славка. — Тоді з Вітькою інший би побоявся встрявати, а він вийшов і сказав правду.

— Це так, — погодився Миша, — і все ж… Прилизаний, солодкий, обхідливий…

— Комерсант, він і має бути обхідливий.

— Зимін наказав затримати його вагон, а Красавцев відправив. Потім я їх бачив разом у ресторані. В чому суть оборудки?

— Дає Красавцеву в лапу, а той якнайшвидше відпускає йому товар, — пояснив Славка.

— Спокійно ти про це говориш…

— А що?! Стогнати, лементувати, посипати голову попелом? Тільки сліпий не бачить, що коїться. Хапають, деруть, таскають, дають хабарі, беруть хабарі. Дрібнота звалює все на чотири «у»: усушка, утруска, угар, убуток; крупняки стають мільйонерами на чотирьох «без»: безгосподарність, безвідповідальність, безграмотність, бездіяльність. Яке мені діло до Навроцького, до Красавцева, коли їх тисячі.

— Рано ти складаєш зброю.

— Просто я бачу трохи більше. Інший, знаєш, майданчик.

— Естрада для оркестру.

— Ти хочеш мене образити?

— Просто хочу сказати, що ресторан не такий уже високий майданчик для огляду життя.

— Тоді лишається додати, що я гнилий інтелігент.

— Не треба говорити за мене, — заперечив Миша. — Я можу сказати сам за себе…

— Будь ласка, говори!

— Охоче. Не слід власні злигодні перетворювати в барометр, у мірило життя всього людства. Тобі зараз кепсько, так, кепсько, важко. Та це не означає, що настав світовий потоп. Він ще не настав. Ти бачиш непманів, аферистів, хабарників, але життя — це не тільки ресторан «Ермітаж», життя значно більше, ніж ресторан «Ермітаж». І якщо купка паразитів, саме купка, обкрадає державу, розкрадає й розтягує народне добро, навряд чи можна бути байдужим.

Ця розмова рано чи пізно мала відбутися, її просто відкладали. Все ж Генка примирливо сказав:

— Думаю, що ви обидва неправі. Безумовно, ти, Славку, суб'єктивний. Неп — це тимчасово, і не можна так узагальнювати. Та й сушити голову над їхніми дільцями теж не варто. Нам у їхній комерції не розібратися, до того ж, є кому розібратися без нас. У нас свої завдання й свої обов'язки, ми ухиляємося від них, прямо скажу. Юра та Люда вештаються по ресторанах — хіба їм місце в радянській школі? А ми мовчимо, ми стоїмо осторонь. Вітька Буров розбещує учнів нашої школи, малолітніх, зважте, — ми знову осторонь, знову мовчимо.

— Їм цікаво з Вітькою, — сказав Славка, — він їх зачарував Кримом.

— Ти ба! У нього, у Вітьки, значить, романтика, а в нас нудна проза. Це ти хочеш сказати?

— Саме це, — підтвердив Славка.

— Ну, знаєш… Захищати Вітьку… — розвів руками Генка.

— А що такого? По суті, він не злий хлопець.

— Він гультяй! — сказав Миша.

— Не забувай, що в нього вдома, — нагадав Славка.

— Еге ж, батько алкоголік, це — виправдання?

— Не виправдання, а пояснення.

— Вітька Буров досить доросла людина, щоб відповідати за себе самому, а не ховатися за батька-алкоголіка, і не сидіти на материній шиї, і…

Генка перепинив Мишу:

— Тихше, тихше! Чуєте? Говорить Нижній Новгород…

Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:

— Що за фігура?

— Антена для детекторного приймача, — пояснив Фургон.

Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:

— Ти звідки знаєш?

— Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.

— Нічогісінько вони не почують!

Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах — його резиденція; комірчина — його спальня; горище — сховище всього, що збирають вони на Крим.

Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.

Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.

Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище — його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна — прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»