Опинившись у дворі, вони натягли дріт, що звисав з даху. З вікна виглянув Славка.

— Приходь, зараз будемо слухати, — сказав Генка.

— Гаразд!

У цей час з під'їзду вийшов Валентин Валентинович Навроцький, цього разу не в світлому, а в темно-синьому бостоновому костюмі.

— Здрастуй, Мишо!

— Гутен таг! — відповів Миша.

Навроцький удав, буцімто не помітив глузування.

— Радіо влаштовуєте?

— Намагаємося, — відказав Генка.

Миша пильно й вивчально роздивлявся Навроцького.

Навроцький відповів йому тим же поглядом. Так деякий час вони мовчки дивилися один на одного.

По паузі Навроцький сказав:

— Радіостанція Комінтерну незабаром почне свої передачі. Так, у всякому разі, пишуть у газетах.

Миша мовчав.

— До речі, — вів далі Навроцький, — на даху ви часом не зустрілися зі своїм недругом?

— З яким недругом?

— З цим, як його, Альфонсом Доде, так, здається, його називають.

— Його звати Віктор Буров, — похмуро відповів Миша.

— Можливо. Якраз перед вами зі своїм акціонерним товариством видерся на дах.

— Горище — його постійне місце проживання, там і ночує, — сказав Генка.

— Я приголомшений, — сказав Навроцький. — Він так легко відбувся. Розмахував фінкою, а його потримали годину в міліції й відпустили.

— Він нікого не зарізав, — заперечив Миша.

— Але ж була спроба.

Навроцький мав рацію, але Миша не хотів з ним погоджуватися.

— Я гадаю, що тільки була спроба похизуватися своїм ножем.

Навроцький засміявся:

— Він хвалько, виявляється, через те його й називають Альфонсом Доде… Однак, бачте, сьогодні він хизується ножем, завтра пустить його в хід. Ми в товаристві «Друг дітей» часто стикаємось з подібними ситуаціями — один негідник псує десяток дітей: вони так само заводять ножі.

— Цього ми йому не дозволимо, — сказав Генка, — якось справимося. Не з такими справлялися.

— Між іншим, — сказав Навроцький, — в одного мого приятеля є італійський детекторний приймач. Свій ви, напевно, самі зібрали?

— Самі, — підтвердив Генка.

— Ну от, а то фабричний, справжній, їх виробляють в Італії. Якщо хочете, я попрошу на певний час, ви послухаєте, може, скопіюєте щось.

— Спасибі, ми спробуємо свій, — відповів Миша.

— Бажаю успіху, — сказав Навроцький.

Той же комод, вкритий білою серветкою з мереживною оборкою, квадратне дзеркало з зеленою пелюсткою в кутку, моток ниток, простромлений довгою голкою, старовинні фотографії в овальних рамках з тисненими золотом прізвищами фотографів. Мало що змінилося в цій кімнаті. Тільки замість широкого ліжка з гіркою подушок стояли дві вузькі койки: одна, відгороджена завіскою, для тітки, друга для Генки. На маленькому столику в кутку — детекторний приймач, пачки тонкого шнура в білій обмотці, шурупи, гайки, гвинти, викрутка.

Генка приєднав антену до приймача, надів на голову навушники і, обережно доторкаючись вістрям голки до камінців, намагався спіймати яку-небудь станцію. З навушників долинали шипіння, хрип, свист. Генка поклав навушники в склянку. Крізь хрип і свист долинув далекий глухий голос:

«З Парижа передають: уряд Пенлеве-Бріана-Кайо порушив в палаті депутатів питання про довір'я…»

— Ну що? — тріумфуюче запитав Генка.

— Чудеса!

— Краса!

Однак знову хрипіння, свист, тріскотіння і шум…

— Дарма, — сказав Генка, — працюватиме не гірше італійського.

— А ти його бачив, італійський? — запитав Славка.

— Розповідав тут один тип, Валентин Валентинович, навіть пропонував. Даремно ти, Миша, відмовився. Була б хоч користь від непмана.

— Він не непман, а агент по постачанню.

— Їх сам чорт не розбере! Глянь на костюм, галстук, лаковані черевики.