Нагорі повітря нагадує губку. Люди в сірому і брунатному одязі товчуться біля маршруток. Казка з Гикаром сідають в одну з них, швидко пересідають до іншої, бо Гикар переплутав — нервується, кремпується, можливо, він завжди такий напружений. Казці через внутрішню завмерлість (ніби годинник став) легше подолати напади огиди від його доторків, коли подає руку чи розпрямлює шкіряну вилогу її старенької косухи, звукове тлоговоріння не припиняється, про що ви лише не говорите, перебиваючи одне одного, кожен про своє, ні про що, зрештою, говорите… Гикар: брунатне-зелене-сіре-фіолетове-квадратне-я-я-я-люди-я-робота-я-лінії-геометричніфігури-я-те-се-плітки-я-колєжанки-компліменти-сіре-брунатне-продруга-художникадоякогоїдете-я — я -требащосьвзятивгастрономі…

Казка: сіре-червоне-сіре-прозоре-чорне-я-я-я-чорне-я-сіре-нехочу-нелюблю-пофіґ-я-червоне-про-сіре-коньяк-курити… Гикар: прийшли. Казка: о.

Зі своєї волі Казка нізащо звідси не піде! Піде за кілька годин, але то буде не її воля! Негайно подякуй тому, хто привів тебе до цієї мушлі, курво!

Казка — вмерзла у кригу риба. Але крига тепла.

З чого б ти мала кремпуватися, Казко? Усмішка Чеширського кота на асфальті, уламком рудої цегли намальована, спливає у ніжний день, чіпляючись за вузлувате гілля дикої груші, де зі струхлявілих дощок збудували щаблисту схованку діти, мабуть діти, майстерня Марка — це сад, Казка лежить на траві під грушею і розмовляє так, ніби тримає в роті воду і боїться, що та витече крізь кутики вуст, а Марк розмовляє так, наче тримає поміж зубів і обережно, щоб не розчавити, пересуває язиком малу зморщену чорну перчинку, ніби танцює повільно, збираючи груші… Казка і Марк, мабуть, цілувалися б так, аби його перчинка мляво плавала у її воді й вони обоє боялися б випустити з рота перцеву настоянку, яку б створювали… але вони не цілуються, нічого нема і не має бути, по той бік тварини є тільки спокій споглядання і світло, або каламутні візії нашарувань, що розшифровуються тільки згодом, та і взагалі, що це з тобою, Казко, ви ж уперше одне одного бачите, тебе щойно привів до Марка Гикар… нема ні радіо, ні телевізора, відповідно, у цьому просторі щільність соціального калу зведено до мінімуму… Гикар ніяк не йде, розказує щось, щось говорить, говорить, Марк забирає волосся круглою гумкою, відірваною від презерватива, мабуть, презервативи він взагалі використовує тільки у такий спосіб, відриває собі ґумки на волосся, що твориться у нього в черепі? старожитності образів, рептилії та велетенські лускокрилі, а що може бути в голові у художника, на якого щомиті ялово дивиться дійсність, чи ростуть у цьому саду посутенілі дерева, оперезані сонячною міддю, чи мідь цього спадню, згасаючих його променів і плям, лежить на вогкій землі, на кленовому листі, на посохлих рослинах, готових до життя в гербаріях? ну, не Шишкін, да… і не Далі, на щастя… і не кислотний вар’ят Куїнджі… але свідомий того, що час перетворить на антикварну коштовність любу попсу:

немає бруду, є досвід, поцілунки з масками, секс із шекспіром, я користуватимусь твоєю щелепою, коли ти помреш, я нізащо не дозволю поховати цю купу грошей, бачиш, довколажиттєвий шар незбагненного забито порожніми пляшками, ніби всі ми живемо у скляному будинку, схожому на орган, у чиїх трубах гуде вітер неосяжних просторів! віддай мені ненамальоване — легше дотягнутись крізь сновидіння, ніж крізь в’язкі драглі наступного дня, з його людьми, сміттям, автами і деревами… в голові у Казки — гаос, каша, вона тане, як сніговик від коньяку, що пробирається манівцями у її мозок, до її серця, вона дивиться зі своєї канапи на волосся, очі, руки Марка, навіть не дослухаючись до сліпого базікання, сама не добираючи слів, коли доводиться щось верзти, в осерді цього всього — мовчання. Так з-під води чуєш чиїсь голоси на березі. Нагла, незбагненна Казчина хіть, нездало закамуфльована незакінченими реченнями… уууууууу і нарешті Гикар прощається і йде, і Казка лишається з Марком, котрий поводиться делікатно і професійно, і Казка спокійно роздягається, а він простягує їй свою кофту і свої величезні пантофлі, щоб вона трохи звикла до оголеності, щоб не змерзла часом… бажання підступно тече з Казки, щойно скинуто лахи, бажання щільно охоплює, коли Марк загортає Казку в тонку пакувальну плівку, торкаючись обережними долонями Казчиного тіла. Казка позує, загорнута у прозору плівку, — у простраційній залежності від бачення художника, та від свого бажання, над яким Казка не владна. Марк ліпить з Казки якусь мадонну, жанну д’арк, драпірує її тіло якимись тканинами, синім шовком, фотоапарат реагує на розширення Маркової зіниці, Казка дивиться у лінзу об’єктива, і їй також передається це відчуття тотальної статики, дедалі потужніше, мов прибій, набігає прагнення вивільнитися з цих штучностей у щось природніше, у власні вистави, мабуть… тому Казка знаходить ледь помітну шпарку у Марковій зосередженості й просить, може, поставити щось інше, може, щось важкіше, що могло б якось змінити ауру цього гламуру… Марк усміхається й знаходить на поличці серед компактів однойменний альбом Metallica, да, ага, і тут з Казки вихмарюється і концентрується на чорних драпіровках, фокусуючись перед живою лінзою фотоапарата, образ недолугої понівеченої ляльки у воєнних шкарах, подертих сітках на голе тіло, з чорними сльозами на похмурому обличчі, такий неоковирний, але дуже відвертий і щирий підлітковий gothic, така блек-німфетка для (зважаючи на високу Маркову собівартість комерційного художника) заможних збоченців, Марк захоплюється, він, можливо, навіть не стільки фотохудожник і художник, скільки скульптор, він ліпить з простору все водночас, а чому почав з Казки ліпити святу? мабуть, просто з делікатності, він же не знає Казку, а раптом вона образилася б на щось, ну, як жінка б образилась, ніби на репортажну істину власної щемної потворності можна образитись! все одно, що образитись на дзеркало! Казка хоче віддатись цьому художнику і сміятися потім з розбитого посуду їхніх снів, Казка позує і снить водночас: їй сниться, як Марк повільно обходить штатив з фотоапаратом, незмигно на неї дивлячись, простягає до неї руки, загортає її тіло у свою грубу строкату затишну кофту і несе до білої канапи під стіною, тієї, де кілька годин тому вони втрьох, Гикар, Казка і Марк, пили каву, Казка воліла б днями лежати на тій канапі та прокволо і зосереджено, так, щоби світ не зреагував на розширення її зіниці й не спотворився, не викривився раптом, роздивлятися бронзове «Мовчання» на скляному столикові поруч з канапою, повільно-повільно зосереджуватися то на рибі, то на богомолі, то на цвірконикові, то на зморшкуватих руках… а тоді перевертатися на спину, не запинаючи на голому тілі розлізлу на боки кофту, і дивитися на голови з прищепками на очах, губах і вухах, виходити до кухні курити, тягнучи за собою, мов шлейф, мов клей павутиння, химерність спижевої тканини часу і думок художника, тканини, що вмить застигає на повітрі, коритися художникові, варити каву на захаращеній його полотнами кухні, човгати його громіздкими пантофлями, забувати свої майтки серед його золотих подушок… з чого б то Марк усе це мав дозволити Казці?! та тому, що Казка несподівано заснула, і Марк продовжує її фотографувати, то розкладає на її тілі іржаві ключі, мушлі, то накидає синій шовк, а Казка знає уві сні, схожому на злиняле графіті, що все у цьому світі створене винятково для неї, що соло на саксофоні, імпровізація розлитої по шкляному столикові кави, спижева скульптура-погруддя, мовчання, штатив, схожий на чорного богомола, пильне око лінзи, вічні негативи, слайди, дагеротипи Казчиної оголеності, соків її бажання, котре так і не вщухло, навіть уві сні, усі відбитки на клітинних плівках всесвіту, все це, а головне, теплі Маркові руки, і його очі, і його рот, і його велике тіло, і хаєр, вхоплений гумкою від кондома, все це створене з неї, для неї і навіки-віків казка!.. ще тому, що у Казки нема пупка, ніби народилася вона з нічого, на місті пупка Казка носить грубий кульчик з сердоліком, щоб ніхто нічого не помітив… і просто тому, що Казка росла по чужих хатах і виросла чужою річчю, і замість пупка носила кульчик просто на гладенькому животі — так не було помітно відсутності цієї найсакральнішої людської ямки…

Міжміська дзвонить у чиїйсь порожній хаті — таким частим кардіоґрамним зумером сигналить лише міжміська, телефон дзвонить у пошкробаній червоно-жовтій телефонній цюпі десь посеред мжички і скам’янілої анатомічної порожності якогось міста… міста, куди повертаються сни… Це не телефон! це чиясь думка, чиясь недолуга язичницька молитва, мовби міношукач, намацує слухача у просторі, шукає артефакти майбутнього… це Марк Авралій, це його думки і авральні бажання, котрі не можуть пробитися до майстерні, коли Марк працює, і вони кричать десь по всьому світі зголоднілими самотніми телефонними голосами, намагаються додзвонитися до майстерні, до Марка, хоча б до фотоапарата, але потрапляються весь час не туди, вибачте, кажуть їм, ви помилилися номером, або взагалі нічого не кажуть… Казка зі свого сну простягує руку і бере слухавку: «Ало?..», а Марк до'ідає квітку, втискаючись писком у Казчине міжніжжя, пожадливо ковтаючи в’язку рідину її персональної сансари, доїдає і гніздо і ластівку, небо майстерні надимається брудно-жовтими вітрилами передчуття снігу, вихмарює важку вогку тугу, ніби жінка у переймах, небо низько нависає над Казкою і Марком, над усіма снами і телефонами, над парковими скульптурами, підземними бажаннями, над трамваями і пивницями, над храмами і будинками, і будівлями, і автами, і людьми, небо загусає в очікуванні першого снігу, але натомість іде осінній дощ, тамуючи подих, вплітається у мжичку передчуттів, зима відступає… взимоване місце, ніби гніздо з кристалів кварцу й гусячого пуху, навіть вночі добре видно порохняві старожитності, мертвий вичовганий килим, світло, що відбивається від снігових покровів і пронизує тьмяний простір задушливих, натоплених пічкою кімнат, відблиски відбиваються від темряви, заповзають всюди північними мишенятами, залітають полярними совами, час полювання, час невпинного лопотіння снігу — цього нечутного, але видимого сурдоперекладу сутінкових кіновистав, це міміка вівторка, що може бути і п’ятницею, вони працюють позмінно, це ж дні! дні — це просто назви, і яка різниця, що саме ти вибереш, адже вони всі однакові — засніжені. Казці сняться її сніговики, її персональна зима, де вона весь час мерзне, зі своїм струмом у хребті і комахами в голові, тому вона тулиться уві сні до Марка, притискає до себе його голову, втискається у його плоть, з обрію виростають хмари, схожі на дерева шкереберть, догори корінням, все це нагадує діораму в історичному музеї, антропологічний стриптиз, думає Марк, він входить у Казку, і думає, думає, углиб, углиб, у казку, думає в неї, сонну, у сплячу Казку думає… мізерні людські молитви про хліб насущний оточують, мов шумовиння, що підбирається до самих ніг, і ти боїшся промочити мешти, але ж ти не бог, Марку, ти не бог! я? я — бог! я бачу все це сміття Світу Речей, як під мікроскопом, я створюю зі сміття рослини і хмари, я увічнюю квіти персональної сансари, я можу проплисти крізь перспективу батерфляєм чи брасом, у той простір, до якого прагне добігти наш погляд, виявляючи там лише пласку декорацію! я ліплю скульптури просто з повітря, я розриваю цю декорацію, цю стіну з намальованим обрієм, по якому від сонячної корони розбігається ряботиння, — неживі полиски вогню у закапелку тата Карла, я в цю мить просто заковтую разом із недолугою язичницькою молитвою свою природну нелюбов до книжних знань: Батечко Карло! Дзвоню Це Я Тобі У Порожнечу, Я Більше Не Буду Тікати Зі Школи, І Продавати Свою Абетку, Абетку Моєї Персональної Сансари, Щоби Піти До Анального Ресторан-Театру, Я Вивчатиму Всі Літери, Я Готовий Зміняти На Літери Всіх Своїх Ляльок, На Три Літери, Б, О Та Г, Казку На Бога, Шило На Мило, Батечку, Я — Риба, Що Йде На Нерест, Заковтуючи По Дорозі У Перпендикулярній Течії Водоспаду Голий Гачок Навіть Без Наживки!.. Казка зітхає і стискає уві сні Марка ногами, казка-в-долонях, сміх на пучках пальців, ніжність уві сні, піііііісняааааа, і Марк-риба перетворюється на Марка-водоспад, і замовкає десь у Просторі Осяжного голодний телефонний зумер, сни свідомості, снід свідомості, всівдомості… всі вдома, просто ми спимо, і на дзвоники не відповідатимемо!…залиште ваші стрілочки ярості на автовідповідачі…

Глибоке сновидіння, гонитва і блукання, Казка не тікає, але Марк не може її наздогнати, щодня Казчину тінь спалюють на величезному багатті: зносять книжки і рукописи, мапи і чиїсь зошити з кулінарними рецептами, листи і рахунки, квитанції та поштівки із закордонними (європейськими) марками. Встановлюють зрубаний телеграфний стовп, видобувають з кишень дбайливо підсушені серед сезону дощів сірники, прикручують ліанами тінь до того стовпа. Але тінь не просто не горить — вона навіть не мучиться. Вогнежерці не знають, що тіні болю не відчувають — просто властивість у тіней така: метатися. Тішаться, невігласи, з тієї метушні, гадають, що постали в історії призвідцями і першими свідками страшних мук та галасу конаючих бузувірів (чи не Мальовані Стовпи з того згарища на собі левії матвеї виносять?).

Марк іде по снігу, іде на тепло, туди, де сніг синіє й підтікає, він шукає Казку, вони заблукали уві сні, вона так глибоко занурилася у сніг, де вона, невідомо, він увійшов у неї, але там вже було порожньо, і він почувся якимось некрофілом, дівчинко, я хочу намалювати твій портрет, де ти?

Казці набридло бачити одне і те саме, щойно склепить повіки (немов у склепі віка трун) — синхронно, безгучно, на добре змащених завісах… наче віконниці, зачиняються віка двох порожніх трун, умовно порожніх, якщо враховувати неодмінний людський кшталт: в труні має лежати небіжчик, «Мертві до мертвих — живі до живих», але в цих — мовби у скринях або футлярах для коштовних прикрас (а труп в кожному разі аж ніяк не може бути за коштовність, труп — це сміття, мотлох, кістки, гниле м’ясо та зіпсована тлінням тканина савану — весільної сукні — військового однострою…) — на пурпуровому оксамиті, посеред синього шовку спочивають кристали гірського кришталю, кожен завбільшки з долоню. Кожен — в своїй труні. Ніби зіниці. І Казка на величезній кухні з теракотовими стінами й потинькованою у заспокійливо-жовте стелею, дубові стельові перекриття, балки і палі, чорні вичовгані до шовкових полисків, прадавні кам’яні плити долівки, шиби запнено щільно чорним. Густим і важким, замість фіранок — мереживом, під цупким шаром пороху, спеченого, злиплого із кухонним гаривом, павутинням та комашиними крильцями, воно подібне швидше до візерунчастої сув’язі різьблених кам’яних ґраток, хоча закіптюжена мапа цього скам’янілого мережива з його ледь відчутним духом застарілого порохнявого гарива, плісняви та спецій більше схожа на чорні ополонки шкла поміж плетивом ласиць на нічній шибці, або на павутиння, куди втрапила зграя манюніх кажанчиків, аніж на плавкі й круглясті кам’яні мережива давніх майстрів… різноманітні старожитності попід стінами — від алхімічного реманенту до китайської порцеляни та черепків дешевого мексиканського посуду, — всі, мариться Казці, або сповнені, або вимащені живим сріблом тьмяної Повні, карбованість найдрібніших рельєфів нагадує Гравюру, посеред цієї музейної гармонії бовванить на залізних ніжках із залишками білої емалі обтріскана газова плитка з чотирма пальниками, залиплими тлустим перегорілим харчовим брудом, всі чотири пальника цієї корозійної незграби завжди квітнуть вічним вогнем аквамаринових газових айстр, поруч із плиткою — іржава бляшанка з-під консервованих ананасів, напхана бичками фільтрових і безфільтрових цигарок, а там, просто на долівці — тінь з цигарковим вогником, котра вже кілька десятиліть по власній смерті дихає і живиться лише газом та останньою перед отруєнням сигаретою. Тут немає кисню, і дим витанцьовує дивовижні й химерні викривлені видіння. Втім… уві сні не існує поняття кисню — є лише відчайдушне відчуття його раптової відсутності. Воно висаджує труни, і Казка ніби прокидається, відсапуючись, сновидіння явилося на її молитовні прохання до Невідь-кого дати Бодай Щось замість Безглуздої Плутанини, прохання було вислухано і прийнято паном Терренсом Маккеною, принцом Газу і Володарем Котів Кожної Статі, але якось викривлено потрактоване: Казка отримує спотворену насолоду власною неміччю замість гаосу тривіальності, вона не може рухатися в цьому сні, не може навіть з’ясувати, хто ця тінь, отруєна газом, і щоразу силоміць потрапляє лише сюди і нікуди більше. Ніби решту галузочок підсвідомого на один помах відчикрижив секатор Неможливого Садівника. Не вартий науковця гербарій. Казчина морока — подолати цю безкисневу, закужелену мовчазну кухню.

З хати Марка Казка контрабандою проносить у свій сон коньяк і намагається почастувати тінь, але між нею та тінню раптом з’являється вагітна кішка у розпалі переймів. Казка мусить облизувати кожнісіньке народжене кошеня аж до пробудження з повним ротом вовни і пологової рідини, і тепер Казка боїться заснути, відчуваючи щодалі то нудотнішу огиду, але насправді вона й не прокидалася, Казка думає навіть уві сні, про одне і те саме: якщо я навіть дістануся тої тіні з цигарковим вогником, нічого розумнішого за пророцтво «Ти — це я років через… отруєння газом…» уявити собі не можу, ну добре, я колись отруюся газом, хоча, з якої радості — неясно, але нехай, і що, хіба це позбавить мене сну?

— Любов beyond смерть… — шепоче Марк, любов beyond смерть, любов поза смертю, любов безсмертна…

…з розпачливого вигуку «Що ти з собою накоїв!» мав починатися мій роман, думає Арсен, заходячи до лазнички, але ж через півгодини Мара дійсно вигукує саме це, зазирнувши до середини і побачивши голого Арсена зі зголеним по всьому тілі волоссям, навіть у паху, навіть брови зголив, повідрізав вії, але, ну як він може починати з пояснень причини?! Мара останнім часом весь час розчісує все волосся, котре тільки бачить, останнім часом розчісує весь час, вичісуючи з нього літери, мов блощиць, Мара розчісує Арсенові навіть волосся на ногах, хоч він як на чоловіка має доволі пересічну густину рослинності, але насправді, хай там як, навіть попри те, що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок — тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: дехто відчуває цілющу силу шоку на межі розладу форми і тяжіє до таких начебто буденних подій, де на мить оселяються небуденні сили, щоби зрушити себе з місця, тобто спочатку хлопчик ламає іграшку, а згодом розуміє, що у нього з нею спільна природа, загусла іграшкова форма всесвіту, котра тільки те й робить, що спить і дивиться свої сни, воля спурхує з підвіконь мільярдів будинків, зграєю запинає небо і розчиняється в небі, залишаючи на балконах санчата або велосипеди, що болісно нагадуватимуть щонайменше про рух, про те, як цей рух збирає людську пам’ять форми. А звідки тут кров? — запитує Арсен, е, ну, ти знаєш, що порізався, ось воно і тече, усміхається Мара, вона або є або її нема, а навіщо ж ти тоді мастиш порізи? — ти сам їх мастиш, мабуть, бо знаєш, що жінка мусить лікувати пораненого чоловіка, — а Ти що робиш в цю мить?! — підкоряюсь твоїм бажанням, лункий сміх Мари чується ніби з іншого приміщення, може, з кухні, з акваріума, з-за люстра, й ця невідповідність відстані між зображенням і звуком лякає Арсена, голос Мари гуляє хатою, ніби вітер у водостоках, вібрації наростають, розкочуються долівкою, наче скляні кульки або градини, або рінь під морською хвилею восени, ти упіймав мене, каже Мара, — то ти тепер мусиш мені служити? — ні, знов сміється Мара, я лише мушу виконувати твої сценарії! — але ж це одне і те саме, говорить Арсен, — ні, служить дух, а сценарій виконує увага… ще може серце служити, але це вже кохання… от і уяви собі: дух — це всесвіт, і він нікому не служить, серця у мене немає, і у мене є любов прямо зі всесвіту! — не бачу навіть натяку на логіку, вперто бурмоче Арсен, і це кумедно виглядає, бо з його лиця зголено брови, — і не побачиш, немає ніякої логіки! ти називаєш логікою закон форми. Колонія ластівок, термітник, мурашник, фотосинтез, філоембріогенез, збереження енергії, закипання кави, сполучені посудини, клепсидра, маса речовин, кристалічні решітки, скелет, книжка, цвинтар, канапа, мусони, пасати, яйце, лялечка, фалос — це закон. Цегляний мур науки. Тупик. — Хто ти? — я? я вода, провідник інформації, будь-якої, всієї, що існує. Не форма води як течія, струмінь, озеро, ванна, і навіть не формула, не ашдвао… — хто ти? — я? я — утоплена, мій дух пішов у воду, через це я вештаюся поруч із людським світом, тому ти зміг впіймати мене саме у дощі. — Слухай, я від декого зі своїх знайомих, схиблених на якійсь магії й езотериці, ще й не такого чував! — та мені по цимбалах! ти чуєш тільки себе, як всі люди. Простір зараз дуже фонить, кожне я трансформує цей фон у я, я не казала того, що ти почув, я — це ти, доки ти транслітеруєш інформацію, перетворюєш її на слова, ти не чуєш що завгодно, треш-платівки, тобі весь час здається, що ти це вже десь чув!… я втомилася, каже Мара, ти добре пестив мене сьогодні, дякую, але, знаєш… ходи он ляж на Маккену, це тобі допоможе. — Що?! ображено скрикує Арсен, — а боже, у тебе плотська свідомість, Маккена — не чоловік! він просто проекція, картинка — еспешіаллі фор ю! це просто канапа! — а що буде? вагається Арсен, схожий на зомбі зі своїм порізаним і поголеним лицем без вій, — Швидше за все, нічого не буде… просто проспишся.