Равлик сумно і з неабиякими складнощами запихається на другу поличку, жінка у капелюшку марно намагається влаштувати собі з простирадла ширму для перевдягання: вона вже наготувала довгу трикотажну нічну сорочку, і тому Марк і Оксанич виходять до коридору й прилипають чолами до нічних шиб, мов піщинки у клепсидрі. В кількох сусідніх купе їде циркова трупа, крізь прочинені двері акробатки, дресирувальники, вольтижери і клоуни жартують, перемовляються, сміються, передають коньяк, свіжі помідори та огірки, шинку, ніж, валандаються з одного купе до іншого, проходять до тамбуру на перекур і, врешті-решт, перемовляючись, висуваються до вагона-ресторана.

На платформу вокзалу Марк і Оксанич ступають ледь не останніми з пасажирів, принаймні циркачі вже зникли, а жінка у капелюшку і Равлик майже подолали перон, Марк і Оксанич навіть чомусь не сумніваються, що зустрічатимуть цю пару в готелі, біля музеїв, принаймні вдень, можливо, по музеях ходитиме тільки жінка у капелюшку, а куди попхається нарешті вільний від нотацій та звинувачень Равлик, взагалі невідомо, але ввечері вони дійсно зустрінуть таки вже добряче п’яного Равлика, звичайно ж, він намагатиметься зняти повію, шляхетний, агресивний і наївний, тому, швидше за все, рано чи пізно, але протягом ночі, він красиво загине у славній бійці, у героїчному і нерівному бою з молодими сутенерами, китайцями, корейцями, нігерійцями, нубійцями, малазійцями, арабами чи албанцями, чи росіянами з підозріло темним кольором шкіри…

Біля виходу з вокзалу сидить неголений чоловік у довгому пальті й з величезною клепсидрою, котру він використовує то як бонги, то як дощ, тільки замість маїсу шурхоче пісок, чоловік не помічає нікого, поруч з ним навіть немає капелюха чи поліетиленового пакета, або коробки — для грошей, словом, у кого як, а його вічність, як і земне життя, і смерть, це явно нічний приміський вокзал, зала-чекальня, мабуть, він колись кудись їздив, просив на нічних вокзалах вогню у бомжів, мимохідь дізнавався, що у Місті, куди він щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, тоді він далі подорожував, нервово сахався зморених почварливих вокзальних повій, лякався тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркував чи виходити йому взагалі у це Місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, і він тікав, тікав туди, де знову не працює вночі жоден бар, де блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвену, але, куди б чоловік цей не сунувсь, всюди потрапляв до такої самої зали, то ж, мабуть, він просто колись зрозумів: краще сидіти тут і вдавати, що чекаєш потяга… Ні Марк, ні Оксанич, звісно, нічого не знають про повернення до клепсидри зали чекань, про високу смертність перелітних птахів, зокрема і ластівок, вони просто проминають бомжа у довгому пальті й пірнають у власний вереснево-травневий париж, острів відчалює, відпливає геть, трап спалено, причал і міст — також, і вокзал… вокзал підпалюють незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, хоча, можливо, це незадоволені скасуванням останнього у місті Z шкірвена китайці і нубійці, але, яка різниця, Марк і Оксанич просто пропливають якимись закутими у граніт каналами з чорною річковою водою, поплямованою жовтим листям, з обох берегів насуваються й відходять у небуття палаци, будинки і парки, фабрики і утилізаційні заводи, яскраві під небом люди і собаки, голуби, коти і машини, морозівники і продавці повітряних кульок, Марк закурює, а Оксанич раптом бачить, як з набережної прямо до стратосфери на величезному гроні строкатих повітряних кульок злітають якісь чоловік і жінка, чоловік у чорному пальті, а жінка — в рудому, а на кам’яних плитах біля води сидить триплямний біло-чорно-рудий кіт і намагається підчепити лапою осіннє листя, що плине повз кудись у бік моря. Небо — довкола, воно починається під ногами, від самої землі, від самісінької води!

У глибині острова подружжя натрапляє на простору обсаджену кінським каштаном площу, на цій площі — вічне літо, у величезному фонтані купаються студенти і збирають монетки діти, що це за площа? — запитує Марк у фотографа з мавпою, це площа У, втомлено відповідає фотограф, а мавпа пердить у памперс, справді? — чується напружене старече сопрано, Оксанич обертається і бачить жінку в капелюшку, та зосереджено порпається в путівнику і нарешті виголошує: колись давно ця площа називалася Майдан Не Залежності, тут збиралися незадоволені високою смертністю перелітних птахів турки і араби, незадоволені скасуванням останнього у місті Т шкірвена китайці і нубійці та незадоволені соціальною політикою уряду країни У спудеї, таксисти, банкіри і залізничники! Правда? — без ентузіазму перепитує продавець повітряних кульок, так, авторитетно стверджує жінка в капелюшку, а ще он там, звертається вона до Оксанича, вказуючи рукою на височезну споруду, стояв пам’ятник Бабі На Тампаксі! Оксанич, фотограф, мавпа у памперсі, Марк та продавець повітряних кульок дивляться у вказаний бік: на чудернацькій бронзовій колоні, схожій на пізанську вежу, в якій Ґауді повирізав ножицями наскрізні мережива, й зі шпар того мережива визирають спижеві тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, ось, то на цій колоні високо в небі стоїть схожий на торт індуїстський храм, ятково розмальовані фігурки божеств дивляться своїми ляльковими очима в небо, але Оксаничу, фотографові, мавпі у памперсі, Маркові, жінці в капелюшку та продавцеві повітряних кульок не видно, чи зустрічаються їхні погляди, і, тим більше, вони нічого у тих поглядах прочитати не можуть, хай би вони навіть винайняли повітряну кулю і підпливли впритул, хай би вони навіть знали, що ці іграшки також ніколи не засинають, — жодної поради чи послання, чи попередження про небезпеку, або ну хоч староіндійського анекдота про чупачупс!..

Марк і Оксанич валяються на готельному ліжку і дивляться телевізор, там показують спочатку порно-шоу про жахи еротичного процесу у великій групі, але це вже кінець, тобто всіх уже відтрахали на арені, чи на рингу, то ж по рекламі починається якесь божевільне ток-шоу, судячи з усього, присвячене літературі, присутні в студії: письменник, публіка, ведучі, оператори, режисери, гримери, журналісти і п’яний інженер відеомонтажу, але, на жаль, у кадр потрапляють весь час тільки ведучі та гість програми, драматург Жан Фуй, в кульмінації мають спалити або не спалити його книжку, але, здається, він не дуже переймається перспективою прилюдного спалення власного творіння, а прилюдне спалення його творінню вочевидь загрожує, бо вже доповзає до найвищої позначки шкала інтерактивного голосування, і більше восьмидесята відсотків глядачів готові розпочати полювання на відьом з Жана Фуя, ну і найактивніший наш глядач, котрий поставив протягом програми найбільшу кількість запитань, продемонстрував свою обізнаність у творчості шановного Жана Фуя й зміг аргументовано довести необхідність привселюдного спалення твору «Б, О та Г», отримує право здійснити цю необхідність… еее… так! він виходить до нас, ось він! ось ваші сірники… ОоооОоо!!! дивись, це ж Арсен!!! слухай, точно Арсен! тебе це дивує? —

пафкаючи димом, запитує Оксанича Марк… Арсен виглядає якимось чорно-білим, він схожий на два тижні неголеного зомбі з супермаркету, він мовчки бере пуделко сірників з рук ведучого, підходить до металевої чаші, схожої на олімпійський вогонь, де очікує спалення книжка Жана Фуя, відкашлюється, якось зацьковано озирається, черкає сірником і раптом витягує з кишені сигарету і підносить вогник до неї, а не до книжки, аудиторія напружено мовчить… я б краще закурив, хрипко вимовляє Арсен, робить кілька тяг, незмигно втупившись у палітурку книжки на дні чаші, а потім раптом, буркнувши: піду я, мабуть, розвертається і, віддираючи на ходу від свого паску та вилоги прищепки з радіомікрофонами, навскісно прорізує кадр і випадає з нього геть. Весь день, мовби в акваріумі з грубим закаламученим склом, цими жовтаво-попелястими прозорими стінами присмеркових водяних в’язниць у зоопарку, у тераріумі, від чорного, жовтого, сірого, фіолетового, сріблястого, білого снігу тягне гнильною вогкістю, що просочує тіло крізь одяг до кісток, думки, образи, дихання, люди — метушливі чорно-сірі тіні на попелястій стелі, пересувні картинки, тисячі кілометрів німої чорно-білої кінострічки вимотується на всі боки з втомлених кінопроекторів, переплутується, вогшає, перемішується, розчиняється, перетворюючись на желе з попелу, медуз, ґудзиків, мокрого тютюну, лугу електролітів, молюсків, товченої крейди, мжички, каналізаційних випарів, снігу, мряки, мокрого асфальту, мороку, плям світла, хрусне подеколи на зубах не перетравлена акваріумом мобілка, обручка або заколка для волосся, і так поки на відігрітій шибці, в сирі або у розкатаному на вареники тісті, неначе на плечі дівчинки, не з’явиться чорне око у зовнішній світ, у бурштинове миготіння затишного підземного бару, затопленого джазом, схожим на асорті з морепродуктів, коньяком, кавою, випарами мокрого одягу та дрижаками відвідувачів, що забігли з вулиці, Адам і Єва, Глен і Міллер, Ленн і Фюрер, заморожених у цераті, але джаз гарячий, як столики цього бару на пательні й з чілі, ці двоє відвідувачів, мабуть, хронопи, вони неодмінно вимагатимуть подвійного кортасара з артишоками і синьою ниточкою на цитрині…

Пізно ввечері завдяки світловій рекламі проявляється на слайдах і плівках зовсім інше місто, зникають архітектурні старовинні споруди, цвинтарі і некрополіси, зникають дерева, цілі парки, ринки, книгарні, дитячі майданчики, висвітлюється зовсім інше: автозаправки, нічні клуби і нічні кінотеатри, бари і ресторани, більшість з яких вдень просто губиться серед картинок і пазлів міської історії, серед нашарувань часів, історійок та пішохідних маршрутів усіх блаженних і божевільних цього Міста. Оксанич з Марком завертають до бару «Страх і огида» і біля дверей бачать вранішнього вокзального бомжа з клепсидрою, тільки тепер він підіграє своєму внутрішньому хаосу пуделочком сірників, ніби на маракасі, далі в кутку сидить вже геть наллятий Равлик, а назовні, швидко схопившись на рівні, вискакує пара молодих людей, хлопець і дівчина з геловінівським гарбузом. Над шинквасом висить велике гасло «І ХТОСЬ ЖЕ Ж ПРОДАЄ ЦИМ ЧОРТОВИМ ТВАРЯМ БУХЛО!», збоку під гаслом наліпка «Тобі потрібен адвокат!», і два оголошення формату А-4 у файлових папках: «Кожному, хто пред’явить посвідчення особи на ім’я Тімоті Лірі, всі алкогольні напої безкоштовно» та «Бару потрібні офіціантки для єблі з білим ведмедем». Оксанич, поки Марк вивчає стравопис прямо біля шинквасу, йде і сідає поближче до дверей, щоби розчути бурмотіння вокзального музиканта, а він дійсно невпинно бубонить під торохкотіння свого пуделочка з-під мого на пляжі пляжочасу, часопляжу, пляжоплину, з осердя піску, я витягую і виліплюю, і насипаю грудочкою і струмками піщинок мою анабелу, анабело моя, паперовий пляж, ти зіткалася-дотикалася до мене, з-під піску літер, слів, рядків, вигулькувала, мов піщана примара, з ненаписаного мною роману, анабела і ленні, смаглява і порцелянова німфетка та струхлявіла мумія часу, піщана крайність, ти — АНАБЕНА, ти — Мара, немає жінки, пуп’янок і попіл осіннього листя, моя монетка неіснуючого буяння гормонів і материнства, орел, втілена мудрість, а — на — бе — на — а — на — бе — на…. підстукує собі сірниками, трусить головою, пускає слину… я прийшов, а він зник? — мимрить бомж-менестрель і раптом схарапуджено підхоплюється, з диким пронизливим криком вибігає геть зі страху і огиди. Марк навіть не звертає на все це уваги, він повертається від шинквасу з двома келихами червоного вина, я замовив молюсків, сир, зелень, горіхи, самовдоволено повідомляє він Оксанича і розслаблено закурює, вони легенько цокаються і випивають, і тут невідь як перед їхнім столиком постає Равлик, очі у нього червоні, він похитується й вигляд має таємничий, як всі алкоголіки, бо алкоголіки знають дуже багато таємниць, просто вони весь час гублять від них ключі. Вхопившись за край столу, ніби під час шторму, Равлик перехиляється через стіл і голосно шепоче: я можу вивести вас звідси на дах! прямо на дах! звідти видно весь простір Осяжного! я знаю дорогу, ходімо, я вас проведу! що вам робити тут, внизу, пити, пити, пити, не пийте! раптом загрозливо скрикує Равлик, не пийте, ходімо, я покажу вам дах! ви, пані, йдіть до чоловічого туалету і зачекайте, ми удвох зайдемо слідом — і там таємний вхід, я покажу! — урочисто виголошує Равлик і підморгує, Оксанич, з сумнівом глянувши на Марка, підводиться, прихопивши келих, і йде, куди звелів Равлик… всі вони втрьох нескінченно довго у непроглядній темряві піднімаються вгору крученими сходами, такими вузькими, що мусять йти вервечкою, паровозиком, малим ошелешеним власною електрикою паровозиком, випускаючи винну пару й перешарпуючись на зупинівках струмом передчуття.

Трійця довго стоїть на даху, вдивляючись у вогні й світлові плями… Оксанич обережно ставить порожній келих собі під ноги, Равлик плаче, а Марк зненацька скрикує: ми ж на тій вежі, ми на площі У!!! УЩШУУУШШШУУШУУУШУУШУУШУУууууууууууууууууууу накриває всіх трьох глибоким жовтуватим світлом ууууууууУУууууУ!

Приваблива стюардеса, схожа на Одрі Тату, зупиняється поруч з Марком, Равликом і Оксаничем: насправді це ен-ле-о, шепоче вона і підморгує достоту так, як робить це Равлик, тільки тсццццц, не кажіть нікому, воно замасковане під літак, щоби ніхто нічого не зрозумів, і, вже професійно виструнчуючись, вголос пропонує: вина? кави? чіпсів? неодмінно візьміть іще чіпсів!