Раптом знайомий одноманітний голос починає стиха підспівувати Мейсі, неначе з іншої кімнати. Звук голосу пересувається тлом пісні, немов човник у нитках гобелену — так чутно людину, яка ходить по кімнаті, підспівуючи і… скажімо, наводячи лад або поливаючи квіти. Я розплющую очі і вдаю, що прокинувся, але зреагувати на моє пробудження нема кому — невеличкий простір неправильної форми, що притулив мене у моїх незбагненних мандрах — неодухотворений: тільки похила стеля мансарди, якийсь столик біля мого ліжка і коробка з-під телевізора в кутку. Не уявляючи, що робити надалі із почуттям власної значущості за відсутності глядачів-спостерігачів-публіки, я ще деякий час лежу і подумки граюся із назвами до тієї музики, що долунює звідкілясь поблизу і тепер вже не так виразно скидається на Мейсі Ґрей: це може бути і Procol Burzum, і 7B-B52-US3-B12, і Jefferson In The Matrix чи Abbantrax, і Buddy Holliday & Tito Cohen, або «Кеннед гед» і «Токін Гіт», Джон Ліззі і Сін Зорн, Брайан Мей і Ванесса Інтернешнл, «Вуличні Мудаки» чи «Сповідники Рудакі», «Crimson Nightwish», «Rolling King», «The Who Is The Beatles»… не знаю, принаймні в кінцевому підсумку, якого не існує, це щось світле, добре, джазодискове чи реподжазове, чи граіндбітове, або хардліричне і блек-попове, у будь-якому разі, для новонародженого у мить зустрічі зі сценою, куди його вивалило Ніщо, приємнішим за музику і бути нічого не може! Окрім циці. Цікаво, які циці має та, що підспівує з сусідньої кімнати цим, не підлеглим визначенню звукам? Я спробував якнайголосніше продерти горлянку. Зачекав, притримуючи на вустах кволу посмішку контуженого луїсальберта і скоса позираючи на двері. Жодної реакції з боку дверей не відбулося. Тоді я трохи погуркотів столиком, соваючи його затерплою рукою, і навіть сором’язливо постукав у стіну. Нуль. Невідомо, коли володарка хрипких підспівувань вирішить зазирнути по мою пробуджену душу, а я вже почав нудитись — ідентифікація і матеріалізація власного «Я» завершилася. Це сталося після того, як реп остаточно переміг всю, що тільки існувала у праісторичні часи, музику, коли зникли всі мови і саме поняття мовлення, коли я зрозумів: якщо вже діти зникають у Мережі, то мені більше нема чого робити у тому світі, принцеси, за яку я міг би віддати життя, я не знайшов, паралелі світів усім своїм розмаїттям дали мені зрозуміти, що всюди — одне і те саме, і по всіх цих людських світах масово знищують журналістів, знищують джерела інформації, та і яка може бути інформація для споживачів, окрім реклами? від інформаційного голоду помирає суспільний організм, але виживає людина, я б допоміг тому, хто рубає інформаційні плавці рибині соціуму, ось я і прийшов допомогти, я, журналіст, інформаційний потік та інформаційний фільтр, приніс тобі, знищувачу, плавці і зябра, я вирішив скипіти на фіґ з цієї планети, бо, можливо, за людським розрахунком кілька століть животіння вона ще має в запасі, але у мене особисто на катапультацію залишилося хвилини дві! Я ще трохи помаявся, підвівся з ліжка і попрямував до дверей.

Кімната, до якої я зазирнув, скидається на костюмерну кіностудії, гардеробну, ательє чи театральну гримерку: простір захаращено одягом, під височезною шибою — прасувальна дошка з сіамськими підпалинами, на підвіконні — чавунна праска. Лахи та перуки звисають заплутаними у павутинні метеликами і кажанами, мертвими птахами й парасолями, покрученим осіннім листям та плодами — з гаків, вбитих у стелю, зі стулок шиби та внутрішніх віконниць, прочинених досередини, з мотузок, протягнутих через кімнату, з вішачків, вчеплених за мотузки, зі стільців. Біля прасувальної дошки, обперте об стіну фрамуги, просто на підлозі — величезне тьмяне люстро без рами. На долівці громадяться, заціпенілими конструкціями спливаючи у позадзеркалля, схожі на стільники, чарунчасті пуделка і скриньки з косметикою та гримом. А перед люстром, у задзеркаллі, я нарешті помічаю елеґантсько-манірне хирляве хлопчисько, що стоїть спиною до мене у повному бальному костюмі позаминулого століття: штиблети, фрак, сліпучо-біла манишка, метелик. Нема тільки штанів. Кумедні старомодні шкарпетки на гумових підв’язках тримаються на литці, мов намальовані, ноги — ідеально стрункі, навіть без натяку на рослинність… ось тобі і «циці», думаю собі я, й навіть не знаю, чи забратися мені геть, поки цей юнак мене не помітив, чи спостерігати за ним, поки він мене не помітить, чи якось привернути до себе увагу прямо зараз… сідниць мугикаючого цього створіння я, на щастя, не бачу, бо їх запинають фалди фрака, але у люстрі я бачу трусики шоколадного кольору, котрі ніде жодним чином не випинаються, а тільки підкреслюють гарний, як мушля, живіт, бачу, як звисають уздовж стегон незадіяні тасьмочка з пояса для панчіх — немов павучі лапки… мене все це просто заціплює, я розгублено спостерігаю за цим банальним сюрпризом долі: ноосферу просто переобтяжено транссексуальними видіннями ошизілого людства!.. бліде від гриму лице, обведені чорним очі, тонюні чорні вусики над губою, ідеально зализане бріоліном (тут навіть поняття «гель» якось не клеїться) русяве коротке волосся, проділ навіює невиразні асоціації з портретом Булгакова… несамохіть мою увагу привертає гарна срібна з чорним каменем запонка в осерді хрумкої манжети… краєм ока вловлюю якесь веселкове розтікання простору, але, зиркнувши в той кут, зауважую тільки тапчан з купою темного мотлоху… і тут я помічаю, що музики нема і ніхто не підспівує!.. уважніше придивляюся до тапчана, з якого потрапляють до периферії мого зору барвисті полиски, і раптом замість мотлоху бачу там прозору лялечку-саркофаґ, якесь ніби видіння тіла дорослого чоловіка… щось викидає мене в коридор, і я ошелешено повертаюся ним туди, де я отямлювався цілу вічність, а там досі звучить музика, схожа на балетну суміш гранджу, поп-корну, нірвани, бюстгальтерів і джодассена… Я приліг на вузьке аскетичне ліжко (вже кимсь прибране), та за мить підірвався, виконав по кімнаті безглуздий гак, зиркнувши похапцем у непроглядну позашибну темряву з відбитком самого себе у значно відмінному від моєї кімнати інтер’єрі, навіть не подивувався з цього, перевів погляд на стелю, знову глянув у вікно — там знову змінився інтер’єр кімнати, а чоловік виглядав не уповні мною, і знову попрямував до тих двох істот, бо що мені було ще робити! Юнак вже має на собі штані й курить, затиснувши між пальцями довжелезного цибуха з агонізуючою зеленкуватим димом папіроскою. Прозора веселкова мумія чоловіка на тапчані то спалахує, то тьмяніє, гуде і потріскує, мов потужна високовольтна лінія. Саме коли я зазираю до кімнати, юнак роздратовано звертається до тапчана: «Ти все одно підеш з нами, навіть не заперечуй! Сама я цього кретина вдруге не порятую! О! А ось і він!» Ага, значить, кретин — це я, а хлопчисько, судячи з усього, все-таки дівчина! І мене пронизує струм: це ж Мара! Та, з вокзалу! Я навіть не встигаю щось вимовити, як Мара починає давати інструкції: ми йдемо зараз до Анального ресторан-театру, у мене сьогодні робота, вихід в кінці першої літери вже був на вокзалі, залишається тільки друга літера, але вся. Ти будеш суфлером пестощів!

Саме зараз, там, де є нормальний відлік часу і географія, а люди перевели свої годинники назад на одну годину (ніби реально цим щось змінивши у своєму осінньому світі), на столі дільничного міліціонера наполегливо дзвонить мобільний телефон. Дільничний чергує, йому нудно і тоскно, він вийшов перекурити і сигналу не чує. Телефон, поставлений власником на режим вібратора, деренчить і суне до краю стола, і нема кому його зупинити. Дільничний повертається до кімнати, і цієї ж миті мобільний зривається з краю стола і падає — міліціонер відчуває, як, під його ногами починає двигтіти підлога, бачить, як, дедалі швидше нарощуючи амплітуду, хилитається лампа, як стіл від’їжджає раптом кудись убік, а стіни починають лущитися, а телефон ковзає по паркету, вібрує і дзвонить… ще секунда — і чоловік зникає з кімнати: міліціонера вже нема, а є тільки настирливий мобільний телефон, який наполегливо надсилатиме свої панічні сигнали у цей світ доти, доки його не розплющить під руїнами будівлі районного відділка міліції.

…значить так: це Терренс Маккена, ти його вже бачив, говорить Мара. Раптом я чомусь почуваюся п’яним, як чіп. Вже ніяка не прозора мумія, а хитрий засмаглий демон з трикутними бровами й клинцюватою борідкою жваво наближує своє гостре спижеве лице майже впритул до моєї п’яної мармизи. У моїх розфокусованих очах розвиднюється, злапаний погляд збігається з його жовто-зеленими очима, всі його карбовані зморшки, що скоріше підкреслюють жорсткість і волю свого власника, аніж вказують на вік, складаються, мов пазли, у візерунок строгої сув’язі, чи це мені просто на тяжкий і несподіваний хміль мариться… Маккена регоче, його прочинений, ніби в оперного співака, голос скаче по кімнаті, хирлявий тулуб розгойдується, водночас зблискують серед мерехкого павутиння тіней яскраві перлисті зуби і кульчик у вусі. Регіт спиняється раптово, мов куранти, коли не знаєш, яка година, і рахуєш удари. Хоч я просто і далі стою посеред кімнати, у мене виникає відчуття, що цей вар’ят зараз розмовлятиме зі мною так, як це зазвичай робила моя мати: завжди, коли я чистив зуби, вона поставала в одвірку лазнички і починала ставити мені якісь нагальні у її порядку денному запитання, вимагати чогось, вимагати пояснень, а я, щоразу мимоволі переймаючись і невимовно дратуючись її промовами, з повним ротом піни і зубної пасти, врешті-решт не витримував, жбурляв брудну щітку до мушлі, схаркував, навіть не прополоскавши недочищеного рота, і починав скажено з нею лаятися, зривався на крик, я не міг побачити себе збоку, праведно обуреного хлопчиська, кумедного з вимащеним пастою ротом… я дивлюся на Маккену, але той, і далі собі усміхаючись, так нічого і не говорить, схоже, він, просто бавлячись, викликав у мене цей спогад, щоб остаточно вивести з ладу. Та коли я відводжу від нього погляд, то розумію, що всі ми троє опинилися в іншому приміщенні: довкола — жарівки на стінах, круглі дубові столики, між якими бігають спітнілі кельнери, розносячи цілі гори їжі відвідувачам, а відвідувачі, мов немовлята — голі і в памперсах, декого з них кельнери, кельнерки і масні євнухи силують їсти, годуючи з ложечки соусами, запихаючи до їхніх знеможених ротів цілі жмені селери та величезні шматки м’яса і смаженої риби, тістечок і пирогів з гречкою, курячих і жаб’ячих стегенець, молюсків прямо з черепашками, фрукти і овочі…

Мара, всідаючись мені на коліна, заводить мою руку собі до розстібнутої ширіньки, поступливо відкидається назад, спираючись на мене спиною, і шепоче на вухо: дивись на сцену і розмовляй зі мною, про що завгодно, але руку не забирай, чим швидше я скінчу, тим швидше закінчиться вистава.

Мені гуде в голові, на сцені двоє людей про щось розмовляють, я остаточно п’янію, і мені здається, що десь я вже все це не просто чув, а навіть говорив сам. Говори! — роздратовано сичить мені на вухо Мара, і мої губи ворушаться, хоч здається, що замість мене Мару запитує Терренс Маккена: як я тут опинився?

— Послухай, ти сам мене виманив… ніби я вийшла на полювання (здається, приблизно таким словом цей стан називається), але ніби мене виманив той, кого я маю вполювати. Щось вивело мене саме тієї ночі після трьох місяців споглядання Терренса Маккени… ти мене виманив… ти втік зі свого міста у пошуках утопічної плісняви на стінах. Для тебе так багато важать архітектурні декорації?

… оооооо, який же я п’яний, в серці мого Міста, там, де колись росли наймасніші коноплі, а по кущах чаїлися поіржавілі рештки Жигулі, будують щось на кшталт Голлівудського знімального майданчика з декорацій різних куточків Європи. Не можу на це дивитися. Людей та машин стало стільки, що легше взагалі не виходити з хати, аніж намагатися кудись дістатися. Місто більше не тримає мене. Хіба що навесні, у травні. Але травень проноситься, як гроза, а улюблені місця вимирають, немов пам’ять про вампірів і домових.

— Га?

— Нічо’, продовжуй.

Я трохи помовчав, відшуковуючи втрачену десь у її горнятку зі скепсисом думку, та, навіть не посміхнувшись, продовжую свою пафосну промову, наче поет на авторському вечорі:

— …робокопи і термінатори не зачіпають моєї захитаної свідомості, моєї похиленої душі, яка ховається від часу…

…а моя рука, ніби сама собою, ковзає у ніжній жіночій волозі, пальці пробираються углиб теплих складок, пелюсток і западин, друга моя рука ставить на стіл келишок з якоюсь рідиною та шукає під фраком груди Мари, у неї маленькі пружні груди з твердими пипками, та я не страждаю на цінепімастію, мені подобається, зрозуміло-зарозуміло, муркоче Мара, на цьому місці читач повинен відірвати погляд від рядка та з урочисто-серйозним виразом на обличчі (цей вираз має виникнути зненацька), знагла зволоживши очі пафосною скупою сльозою, втупити погляд в одну точку, кудись «у далечінь», ніби його, читача, раптом торкнулася Вічність, відкривши структуру, суть і життя Всесвіту, і було б непогано, якби хтось третій заскочив у цю мить читача з невидющим поглядом, обвислими руками та зроненою на долівку під ноги книжкою… аааххххх… який іще читач? — думаю я, що вона верзе? шизонутий привид… я стою на сцені біля вікна, спершись чолом об цю холодну мембрану, що боронить маленький внутрішньоклітинний простір цього приміщення, довкола навшпиньки кружляють євнухи, я раз у раз відлипаю від холодної шиби, щоб зробити черговий ковток кави, а на захмареному шклі від мого тепла залишається чорна, мов роззявлений круглий отвір, пляма кольору зовнішньої моторошної ночі. У мене таке враження, що за вікном… тисяча ротів, мільйон ротів, сонм роззявлених ротів, вогкий шар гнилого листя у парку, кожен лист — як рот, немов прірва, опале листя — це пащі, роти, м’язисті гортані, пульсуючі голодні отвори, кажу я Марі, так і є, сонно відповідає вона, і я, рвучко повертаючись до неї, знову за столиком, і розхлюпую каву собі на светр, на джинси, на коліна Мари.

— Місто, куди ти приїхав, ти обрав з чистого мазохізму. Ти хотів опинитися тут, бо й сам не помітив, як поступово переніс саме сюди хворобливу прив’язаність до свого Міста.

— Як таке могло статися?

— Н-ну… якби ти мені це пояснював, ти сказав би так: у часопросторі існують такі западини, чи складки… моя домівка — саме таке місце. Воно просто існує, наче без якоря, не прикріплене жорстко до конкретної архітектурної реальності. Цей театр, моя хата, вони можуть опинитися де завгодно… точніше, вони існують де завгодно, а де їм виринути — вирішую я… або ти… можеш вийти назовні й пройтися вулицями, переконатися…