Вони приготували вечерю, поїли і прибрали зі столу.

— А розкажи-но "Створення", доки знаєш, — попросив Гед Терру вже біля вогню, — а потім ми самі продовжимо.

І дівчинка розповіла другу строфу — вперше з ним, вдруге — з Тенар, і втретє — сама.

— А тепер — спати, — скомандувала Тенар.

— Ти ще не розповіла Яструбові про Короля.

— Ти йому сама розкажеш, — мовила Тенар, здивована хитрістю Терру, яка хотіла протягнути час.

Дівчинка обернулася до Геда. Її обличчя, і пошрамоване, і неушкоджене, видюще та невидюще, зосередилося і почервоніло.

— Король приплив на кораблі. У нього був меч. Він подарував мені кістяного дельфінчика. Його корабель летів хвилями, але я була хвора, бо до мене доторкнувся Спритник. Але потім до мене доторкнувся Король — і того сліду як не бувало. — Вона показала свою тоненьку ручку. Тенар і собі подивилась на руку. Вона вже й забула про слід від дотику.

— Я хочу колись поплисти туди, де живе Король, — сказала Терру Гедові. Той кивнув. — І я це зроблю, — додала дівчинка. — Ти знайомий із ним?

— Так. Я його знаю. Я довго з ним мандрував.

— Куди?

— Туди, де не сходить сонце і не гаснуть зорі. А потім — назад звідти.

— Ти летів?

Гед скрушно похитав головою.

— Я можу тільки ходити по землі, — пояснив він.

Дівчинка на мить задумалася, потім побажала солодких снів і пішла до своєї кімнати. Тенар пішла за нею. Але сьогодні Терру не хотіла, щоб їй співали на ніч колискову.

— Я можу співати в темряві "Створення", — заявила вона. — Обидва куплети.

Повернувшись на кухню, Тенар вмостилася біля вогнища навпроти Геда.

— Як вона змінюється! — сказала жінка. — Я не встигаю за Терру. Я вже застара, щоби займатись вихованням дітей. А вона... Вона слухається мене, але тільки тому, що хоче цього.

— Це — єдине виправдання послухові, — зауважив Гед.

— А коли їй засяде в голові не слухатися мене, то що я зможу вчинити? Є в ній щось дике, неприборкане. Часом це моя Терру, а часом щось таке, до чого годі догукатись. Я питала Плющиху, чи не хотіла б вона вчити її наукам. Мені так порадив Бучок. "Чому ж ні?" — питаю. А та каже: "Я боюсь її!" Але ж ти її не боїшся. І вона тебе теж. Ти і Лебанен — ви єдині чоловіки, котрим вона дозволяла до себе доторкнутися. Я ж дозволила отому... тому Спритнику... Не можу про це навіть говорити. О, як я втомилася!

Гед підклав хмиз у багаття, аби воно горіло тихіше та повільніше, і вони удвох дивилися, як злітали і стрибали його язики.

— Геде, — озвалась Тенар, — я хочу, щоб ти залишився тут. Якщо ти не проти. — Гед не відповідав. — Може, ти збираєшся на Хавнор...

— Ні, ні. Я нікуди не збираюсь. Я підшуковую роботу.

— Ну, роботи тут не бракує. Ясновод, щоправда, так не думає, але йому з його подагрою хіба тільки у саду поратися. Відколи я повернулася сюди, то не даю собі ради. Думала сказати старому телепню, що він втнув дурницю, відіславши тебе в гори, та що б це змінило? Він мене просто не почує.

— Гори пішли мені на користь, — зауважив Гед. — Мені потрібно було чимало часу, і там він у мене був.

— Ти пас овець?

— Кіз. Там, де найвищі пасовиська. У Дрібнозуба був хлопчик-пастух, і коли він захворів, то замість нього взяли мене. Наступного ж дня. Кіз тримають на висоті аж до морозів, щоб у них наростав густий підшерсток. А останнього місяця у горах я взагалі блаженствував. Дрібнозуб передав мені кожух, дещо з припасів і попросив, щоб я тримав стадо якнайвище та якнайдовше не зганяв його в долину. Я так і зробив. Там, у горах, було гарно.

— Ніхто не заважав, — сказала Тенар. Гед кивнув і ледь помітно усміхнувся. — Ти все життя прожив один.

— Так, один.

Тенар мовчала. Гед дивився на неї.

— Я б охоче працював у тебе, — мовив він.

— Ну що ж, тоді домовилися, — сказала Тенар. І незабаром додала: — Принаймні, на зиму — точно.

Цієї ночі мороз подужчав. Довкола запанувала тиша, яку порушувало тільки шамотіння вогню. Ця тиша неначе сиділа поміж ними. Тенар звела голову, глянула на Геда.

— Геде, — запитала вона, — у яке ліжко мені лягати — в дитяче чи твоє?

Чоловік глибоко вдихнув і тихо відповів:

— Якщо хочеш, лягай у моє.

— Хочу.

І знову тиша огорнула їх. Тенар бачила, як Гед силкувався струсити з себе мовчанку.

— Якщо ти терпітимеш мене, — додав він.

— Я й так терпіла тебе двадцять п'ять років, — відповіла Тенар. Знову глянула на нього і засміялася. — Ходімо... ходімо, мій любий... Краще пізно, ніж ніколи! Я всього лише стара баба... Нічого не минає даремно, ніщо ніколи не минає. Цього я від тебе навчилася, — вона підвелась, підвівся і він, вона простягла свої руки, а він — свої. Гед і Тенар наближалися одне до одного, допоки не з'єдналися в обіймах. Вони обнімали одне одного так пристрасно, так палко, що їх уже ніщо на світі не цікавило, крім них самих. Хто в якому ліжку збирався спати — яке це мало значення! Вони лежали на кам'яній долівці біля вогнища, і там Тенар навчила Геда того, чаго б його не навчив і наймудріший чоловік.